The timber is used for construction and furniture.
Sibir sidrağacı (lat. Pinus sibirica)[1] - şam ağacı cinsinə aid bitki növü.[2]
_at_Bhandakthathaatch_(8000_ft)_I_IMG_7363.jpg){kind=small}
İynəyarpaqlılar ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin. Etdiyiniz redaktələri mənbə və istinadlarla əsaslandırmağı unutmayın.
El pi de Sibèria, Pinus sibirica, és un una espècie de pi que es troba a Sibèria des de la longitud 58°E a les muntanyes Urals fins a 126°E a la serralada Stanovoy al sud de la república Sakhà, i a la latitud des de Igarka a 68°N a la vall del riu Ienissei fins a 45°N a Mongòlia.
Al nord creix a baixa latitud, típicament 100-200 m, en canvi més al sud arriba a 1.000-2.400 m d'altitud. Sovint arriba al límit arbori en la seva zona. Els arbres poden fer 30-40 m d'alt i viure un màxim de 800-850 anys.
Els fascicles de fulles aciculars estan en grups de cinc fulles que fan de 5 a 10 cm de llarg. Les pinyes fan de 5 a 9 cm de llargada i els pinyons (que són comestibles) de 9 a 12 mm. Es considera sovint com una varietat o subespècie del pi suís (Pinus cembra) tanmateix se'n diferencia per tenir les pinyes lleugerament més grosses i tres canals de resina a les fulles en lloc dels dos canals del pi suís.
El pi de Sibèria resisteix una malaltia fúngica del fong Cronartium ribicola i té interès per fer varietats de pins resistents per hibridació.
Es fa servir força en parcs i jardins de clima fred, com al Canadà central, tolera els vents forts i freds fins com a mínim -60 °C. D'aquesta espècie, com d'altres pinyons, se n'obté oli de pinyó.
El pi de Sibèria, Pinus sibirica, és un una espècie de pi que es troba a Sibèria des de la longitud 58°E a les muntanyes Urals fins a 126°E a la serralada Stanovoy al sud de la república Sakhà, i a la latitud des de Igarka a 68°N a la vall del riu Ienissei fins a 45°N a Mongòlia.
Borovice sibiřská (Pinus sibirica) je druh borovice, vyskytující se v oblasti Sibiře. V některých zdrojích bývá považována za pouhý poddruh borovice limby (Pinus cembra subsp. sibirica). V ČR ji nalezneme pouze vzácně ve sbírkách některých arboret.
Roste převážně na Sibiři, v oblasti vymezené pohořím Ural na západě a Stanovým pohořím na Dálném východě; na severu její areál zasahuje k 68. rovnoběžce u Igarky a na jihu po centrální Mongolsko a sever Kazachstánu. Část areálu zasahuje i do evropské oblasti Ruska. Zatímco na severu areálu osidluje především nižší polohy, směrem na jih se stává vysokohorským stromem, který roste i v nadmořských výškách kolem 1000–2400 m a mnohde tvoří horní hranici lesa. Preferuje aluvia řek, ale roste i na svazích s hlubokou půdou, na nichž vytváří souvislé porosty; v rovinatých oblastech roste společně s ostatními jehličnany (jedle sibiřská, smrk sibiřský, modříny).[2]
Je to mohutný jehličnatý strom dorůstající výšky 30–40 metrů, s rovným kmenem, který může dosáhnout průměru až 1,5 metru. Roste pomalu, zato se dožívá vysokého stáří (udává se rozmezí 400–850 let). Borka na kmeni je v mládí hladká, později šupinatě odlupčivá. Jako ostatní druhy podrodu Strobus a sekce Quinquefoliae má jehlice po pěti ve svazečku s opadavou pochvou. Jsou dlouhé 5-12 cm a na větvičce jsou hustě nahloučené, takže koruna stromu působí kompaktním dojmem. Šišky jsou dlouhé 5-9 cm, nezralé mají fialovou barvu, při dozrání hnědnou. Otevírají se po opadu na zem a obsahují velká neokřídlená semena, na jejichž šíření se podílejí mnozí živočichové, např. ořešník kropenatý a burunduk.
Od velice podobné borovice limby se borovice sibiřská liší mohutnějším vzrůstem, většími šiškami, delšími jehlicemi, které mají tři pryskyřičné kanálky na rozdíl od dvou u limby, a tenčí slupkou jádra semene. Sterilní jedinci rostoucí v kultuře jsou od sebe ovšem rozeznatelní velice těžko.[2]
Borovice sibiřská je oblíbeným okrasným stromem v parcích a větších zahradách všude tam, kde vládne drsné, chladné klima; mimo svůj původní areál např. v centrální Kanadě. Je mrazuvzdorná až do -60 °C a dobře odolává i větrné expozici. Využívá se též dřevo.
Semena se v Rusku sklízejí a prodávají jako "cedrové oříšky" (Кедровые орехи). Ty se kromě přímé konzumace užívají též v cukrářství, k lisování oleje nebo jako dochucovadlo alkoholického nápoje kedrovka. Samotný strom je v Rusku nazýván "sibiřský cedr" (Сибирский кедр), což může vést k nedorozuměním vzhledem k tomu, že s rodem cedr strom pochopitelně nemá nic společného.
Na desky ze dřeva borovice sibiřské se v minulosti malovaly ikony. Strom požíval značné vážnosti v tradicích původních sibiřských národů, které mu přisuzovaly velkou duchovní sílu a uctívaly jej jako posvátný. Ústřední roli hraje též v rodnověrském novopohanském směru "Zvonící cedry Ruska" (známý též jako anastasianismus), založeném na stejnojmenné sérii spisů Vladimira Megreho.[2]
Detail šišek a jehlic
Průřez jehlicí se třemi pryskyřičnými kanálky
Semena
Semenáčky
Porost borovice sibiřské v pohoří Ural
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Pinus sibirica na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu borovice sibiřská ve Wikimedia Commons
Borovice sibiřská (Pinus sibirica) je druh borovice, vyskytující se v oblasti Sibiře. V některých zdrojích bývá považována za pouhý poddruh borovice limby (Pinus cembra subsp. sibirica). V ČR ji nalezneme pouze vzácně ve sbírkách některých arboret.
Die Sibirische Zirbelkiefer (Pinus sibirica) ist eine Baumart aus der Gattung der Kiefern (Pinus) innerhalb der Familie der Kieferngewächse (Pinaceae). Sie wird von vielen Autoren auch als Unterart oder als Varietät der Zirbelkiefer (Pinus cembra) geführt.
Die Sibirische Zirbelkiefer, auch Sibirische Zeder genannt, ist ein immergrüner Baum, der an geeigneten Standorten bis zu 40 Meter hoch werden kann. Sie bildet eine tief reichende Krone aus, wobei über die Beastung unterschiedliche Berichte vorliegen. Bäume, die in der Nähe der Stadt Perm wachsen, sollen 20 bis 25 Meter lange, astfreie Stämme besitzen. Auf nassen Standorten findet keine Astreinigung statt und die Stämme sind meist beulig verformt. Die Farbe und Struktur der Borke unterliegen einer großen Variation, die vor allem an der südlichen Grenze des natürlichen Verbreitungsgebietes ausgeprägt ist. Ebenso verhält es sich mit der Größe, der Farbe und der Gestalt der Zapfen. Die Zapfen sind länger und stärker walzenförmig als die der Zirbelkiefer. Die Samen sind größer und besitzen eine dünnere Schale.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 24.[1]
Das Verbreitungsgebiet liegt zwischen dem 50. und den 68. Grad nördlicher Breite. Die nördliche Grenze befindet sich im Westsibirischen Tiefland bei Salechard, die Südwestgrenze im Ural liegt in der Oblast Swerdlowsk zwischen den Flüssen Tschussowaja und Ufa. Das Hauptverbreitungsgebiet befindet sich in Sibirien und reicht vom Ural bis in den Altai und das Sajangebirge mit den Oberläufen der Flüsse Ob, Jenissei und Lena. Im Altai-Gebirge bildet sie die Waldgrenze. Man findet sie in Höhenlagen von 100 bis 2.580 Meter. Forstliche Anbauten erfolgen selten.
Die Sibirische Zirbelkiefer bildet meist Reinbestände. Sie stellt an den Boden nur geringe Ansprüche und kommt sowohl auf Kiesen, trockenen Hängen, alluvialen Talböden als auch in Mooren vor. Die Art ist tolerant gegenüber sauerstoffarmen Böden.
Die Sibirische Zirbelkiefer ist äußerst anfällig für den Erreger des Strobenrostes, Cronartium ribicola. Mit Pflanzen dieser Art wurde der Erreger auch um die Wende vom 19. zum 20. Jahrhundert nach Amerika eingeschleppt. Die Art wird häufig vom Wurzelschwamm (Heterobasidion annosum) befallen, der auch schwere Schäden verursacht. Häufig tritt auch Stockfäule auf.
Das Holz der Sibirischen Zirbelkiefer findet als Klangholz und in der Zellstoffgewinnung durch das Sulfatverfahren Verwendung. Das Kurzzeichen als Handelsholz nach DIN EN 13556 ist PNSB, der entsprechende deutsche Standard-Holzname Sibirische Kiefer. Die Sibirische Zirbelkiefer wird auch zur Anlage von Windschutzstreifen verwendet, wobei die Nutzung der Samen eine Rolle spielt.
Die Samen, die sogenannten „Zedernüsse“, enthalten durchschnittlich 59,9 % Fett, 16,6 % Proteine und 12,4 % Kohlenhydrate und sind eine begehrte Handelsware und eines der wenigen landwirtschaftlichen Produkte, die sich in den sibirischen Wäldern gewinnen lassen. Im Verbreitungsgebiet der Sibirischen Zirbelkiefer steigen Zapfensammler auf die Bäume, schütteln die Äste und sammeln die Zapfen. Die Zapfen werden von Zwischenhändlern gekauft und in zentralisierte Einrichtungen gebracht. Dort werden die Nüsse aus den Zapfen entfernt. Die Entfernung der harten Außenschalen geschieht in spezialisierten Betrieben in einem industrialisierten Prozess. Von dort gelangen sie in den Handel. Aus den Zedernüssen lässt sich das sogenannte Zedernussöl gewinnen, das als Speiseöl Verwendung findet.
Der Artstatus der Sibirischen Zirbelkiefer ist umstritten. Sie wird von manchen Autoren als Unterart oder als Varietät der Zirbelkiefer (Pinus cembra) angesehen. Als Art wurde die Sibirische Zirbelkiefer durch Du Tour 1803 im Werk von J.-F.-P. Déterville Nouveau Dictionnaire d'histoire naturelle appliqué aux arts …, Band 18, Seite 18 erstbeschrieben.[2]
Es sind folgende Synonyme für die Sibirische Zirbelkiefer bekannt: Pinus cembra subsp. sibirica (Du Tour) Krylow, Pinus cembra var. sibirica (Du Tour) G.Don, Pinus coronans Litv. oder Pinus arolla Petrov.[2]
Die Sibirische Zirbelkiefer (Pinus sibirica) ist eine Baumart aus der Gattung der Kiefern (Pinus) innerhalb der Familie der Kieferngewächse (Pinaceae). Sie wird von vielen Autoren auch als Unterart oder als Varietät der Zirbelkiefer (Pinus cembra) geführt.
Себер эрбет нараты яки Себер эрбет агачы (лат. Pínus sibírica) — Нарат ыругының бер төре, мәңге яшел агач, биеклеге 35-44 метрга, кәүсәсе диаметры 2 метрга җитә.
Себер эрбет наратының яшәеш озаклыгы 500 елга (кайбер чыганакта 800-850 елга) җитә.
XVII—XVIII гасырдан Рәсәйдә Себер эрбет агачы атамасы астында билгеле, ләкин фәнни караш буенча бу төр Нарат ыругына карый һәм Гади наратка тугандаш була, ә чын Эрбет агачы ыругы (Лөбнан, атлас, гималай эрбет агачы) аерылып тора.
Ләкин Рәсәйдә нәкъ Себер эрбет нараты Эрбет агачы дип йөртелә.
Эрбет нараты Себердә, аеруча Көнбатыш Себердә бик таралган, Уралдан көнбатышка Тиман тәбәнәк таулар тезмәсенә кадәр үсә. Үзәк Алтайда 1900-2000 м диңгез дәрәҗәсеннән өстендәге якларда таралган, шулай ук Монголиядә, Төньяк Кытайда үсә.
Кара ылыслы тайгада типик агач. Комсу һәм балчыксыл туфракта үсә.
Эрбет нараты салкынга, күләгәгә чыдам, һава һәм туфрак дымлылыгына таләпчән.
Эрбет наратының үзагачы йомшак, җиңел, нык, хуш исле, югары кыйммәтләнә, музыкаль кораллар, карандашлар җитештерүдә кулланыла.
Эрбет нараты үзагачы резонанс үзлегенә ия, шуңа күрә аннан рояльләр, арфалар, гитаралар ясала.
Эрбет чикләвеге - кыйммәтле азык продукты, чи һәм термик эшкәртелгән төрдә ашарга яраклы.
Фосфатид фосфор микъдары буенча бүтән чикләвекләрдән өстен чыга. Эрбет чикләвегендә күп марганис, бакыр, цинк , кобальт, йод элементлары бар.
Эрбет чикләвегеннән файдалы эрбет мае ясала. Е витамины буенча ул Әстерхан чикләвегеннән һәм миндальдән ике тапкырга өстен чыга.
Кешедән тыш эрбет чикләвеген борындык, тиен, кеш, аю, тукран һ.б. ашыйлар.
Эрбет нараты ылысы һәм күркәләре
Себер эрбет наратлары
Себер эрбет нараты яки Себер эрбет агачы (лат. Pínus sibírica) — Нарат ыругының бер төре, мәңге яшел агач, биеклеге 35-44 метрга, кәүсәсе диаметры 2 метрга җитә.
Себер эрбет наратының яшәеш озаклыгы 500 елга (кайбер чыганакта 800-850 елга) җитә.
Суспу́ нето ми́ян суспу́ (лат. Pinus sibirica) — быдмассэзлöн пожум котырись пожум увтырын (strobus субувтырын) торья вид. Сія лысъя пу, пыр виж. Суспуыс быдмö 35—44 метра вылына да овлö 1,8 метра кыза диаметрын. Вермö овны 800—850 во. Быдмö и миянын, Коми муын.
Роччез тшöка соралöны суспусö сыспуöн, мыля нылöн эна быдмассэз понда эм öтласа ним — кедр. Комиöн мийö торйöтам сыспуэз, кöдна быдмöны Мушӧр саридз дорын (нія лöсьöтöны торья увтыр), да cуспу, кöда быдмö миянын и лоö торья видöн пожум увтырын.
Суспусö наукаын тöдöны не токö кыдз Pinus sibirica, но и мöдік ниммезöн:
Суспу́ нето ми́ян суспу́ (лат. Pinus sibirica) — быдмассэзлöн пожум котырись пожум увтырын (strobus субувтырын) торья вид. Сія лысъя пу, пыр виж. Суспуыс быдмö 35—44 метра вылына да овлö 1,8 метра кыза диаметрын. Вермö овны 800—850 во. Быдмö и миянын, Коми муын.
Пөш (орус. кедр) улуг ыяштарга хамааржыр. Ооң узуну 35 м чедип турар. Пөш Тываның тайгаларында хөй үнген. Шагның кайы-даа үелеринде ногаан турар. Пөштүң тооруу эң-не чемиштиг. Ооң тургузуунда үс аймаа — 60% чедир, белоктар — 16%, пентозаннар, чигир, клетчатка, крахмал, витамин С, минералдыг бүдүмелдер хөй. Тооруктуң үрүңүнден далган үндүрүп ап турар. Тооруктуң үзүн чемге ажыглаарындан аңгыда, саваң кылырынга база ажыглаар. Тооруктуң сайының картында үстер, белоктар, клетчаткалар,пентозаннар, минералдыг бүдүмелдер хөй, ынчангаш оон спирт, ацетон, уксустуг кислота дээш өске-даа чүүлдерни үндүрүп алыр.
Пөштүң бүрүзүнде С, К витаминнер, каротин хөй чүве болганда, хан четпестээр, цинга дээн ышкаш аарыгларга удур медицинада ажыглап турар.
Улус янзы-бүру чүстер болгаш ревматизм аарыглары үезинде чиңнээринге, оон ыңай янзы-бүрү кеш аарыгларынга чаап чораан. Борта колдуунда бүрүзүн хереглеп турар.
Пөш (орус. кедр) улуг ыяштарга хамааржыр. Ооң узуну 35 м чедип турар. Пөш Тываның тайгаларында хөй үнген. Шагның кайы-даа үелеринде ногаан турар. Пөштүң тооруу эң-не чемиштиг. Ооң тургузуунда үс аймаа — 60% чедир, белоктар — 16%, пентозаннар, чигир, клетчатка, крахмал, витамин С, минералдыг бүдүмелдер хөй. Тооруктуң үрүңүнден далган үндүрүп ап турар. Тооруктуң үзүн чемге ажыглаарындан аңгыда, саваң кылырынга база ажыглаар. Тооруктуң сайының картында үстер, белоктар, клетчаткалар,пентозаннар, минералдыг бүдүмелдер хөй, ынчангаш оон спирт, ацетон, уксустуг кислота дээш өске-даа чүүлдерни үндүрүп алыр.
Пөштүң бүрүзүнде С, К витаминнер, каротин хөй чүве болганда, хан четпестээр, цинга дээн ышкаш аарыгларга удур медицинада ажыглап турар.
Улус янзы-бүру чүстер болгаш ревматизм аарыглары үезинде чиңнээринге, оон ыңай янзы-бүрү кеш аарыгларынга чаап чораан. Борта колдуунда бүрүзүн хереглеп турар.
Хуша (Pinus sibirica ) – Сибириин арадуудай эгээл ехээр хүндэлдэг модонуудай нэгэн – хуша. Хушын үндэрынь 30-40 м., бүдүүниинь (диаметр) 1,8 м. болодог, 500 жэлэй туршада ургадаг. Сибириинхид урдандаа хушые “талханай модон” гээд нэрлэдэг байгаа, юундэб гэхэдэ хушын hамарhаа тоhо, hү, зөөхэй абадаг байhан юм. Эдеэ хоолой эдэ зүйлнүүд шанарайнгаа талаар мяханhаа, талханhаа, түмhэтэ болон бусад ургуулhан эдеэнhээ үлүү гээд сэгнэгдэдэг. Мүнөө үедэ hамарhаа эдеэ хоолой зүйлнүүдые абалга мартагдаа шахуу, ушар юуб гэхэдэ хушын тоо гам хайрагүй хандасаhаа, отололгоhоо боложо айхабтараар үсөөрөө. Арадай аргаар эмнэлгэдэ hамарай эдеэе, хальhыень, тиихэдэ хушын шэлбүүhэ ехээр хэрэглэдэг. Энэнь хотын шархаhаа, могойн хоронhоо аргалхада ехэ туhатай. Хушын hамар сентябрь hарада эдеэшэдэг. Тиимэ шангашье бэшэ hаа тогтууритай үнэрөөрөө хүнэй эд бараа хибэнhээ (моль) аршалдаг. Урдандаа буряадууд хушаяа гамнажа, тэрэ модоороо гэр байра ехээр баридаггүй байгаа. Хушын эгээл ехээр ургадаг газарнуудые нэрлэбэл – Зүүн Саяанай хүбшөөр, Зүлхэ мүрэнэй эхеэр, Байгал шадарай хадануудай баруун хойто ташалангаар.
Pinus sibirica, or Siberian pine, in the family Pinaceae is a species of pine tree that occurs in Siberia from 58°E in the Ural Mountains east to 126°E in the Stanovoy Range in southern Sakha Republic, and from Igarka at 68°N in the lower Yenisei valley, south to 45°N in central Mongolia.
Pinus sibirica is a member of the white pine group, Pinus subgenus Strobus, and like all members of that group, the leaves ('needles') are in fascicles (bundles) of five, with a deciduous sheath. They are 5–10 cm long. Siberian pine cones are 5–9 cm long. The 9–12 mm long seeds have only a vestigial wing and are dispersed by spotted nutcrackers.
Siberian pine is treated as a variety or subspecies of the very similar Swiss pine (Pinus cembra) by some botanists. It differs in having slightly larger cones, and needles with three resin canals instead of two in Swiss pine.
Like other European and Asian white pines, Siberian pine is very resistant to white pine blister rust (Cronartium ribicola). This fungal disease was accidentally introduced from Europe into North America, where it has caused severe mortality in the American native white pines in many areas, notably the closely related whitebark pine. Siberian pine is of great value for research into hybridisation and genetic modification to develop rust resistance in these species.
Flowering pine cones
Cone
Foliage
seeds
In the north of its range, it grows at low altitudes, typically 100–200 m, whereas further south, it is a mountain tree, growing at 1,000-2,400 m altitude. It often reaches the alpine tree line in this area. The mature size is up to 30–40 m height, and 1.5 m trunk diameter. Its maximum lifetime is 800–850 years.
.jpg)
Pinus sibirica Ulagansky Pass near Ulagan, Russia
Pinus sibirica in Ergaki, Ermakovskiy district
Siberian pine, Pinus sibirica, is a popular ornamental tree in parks and large gardens where the climate is cold, such as central Canada, giving steady though not fast growth on a wide range of sites. It is very tolerant of severe winter cold, hardy down to at least –60 °C, and also of wind exposure.
The seeds are also harvested and sold as pine nuts, which in Russia are marketed as Cedar nuts (Russian: Кедровые орехи).
The Russian name Сибирский кедр (tr. Sibirsky kedr)[3] is usually translated in English as “Siberian cedar.” References to “cedar” or "dwarf cedar" in texts translated from Russian usually refer to this tree or related pines, not to true cedars.
Pinostilbene is a stilbenoid found, along with resveratrol, in the bark of P. sibirica.[4]
Pinus sibirica, or Siberian pine, in the family Pinaceae is a species of pine tree that occurs in Siberia from 58°E in the Ural Mountains east to 126°E in the Stanovoy Range in southern Sakha Republic, and from Igarka at 68°N in the lower Yenisei valley, south to 45°N in central Mongolia.
Pinus sibirica, aŭ Siberia pino, aŭ siberia cembro en la familio Pinacoj estas specio de pino kiu vivas en Siberio: de 58°Or en la Uralaj Montoj orienten ĝis 126°Or en la montaro Stanovojo en suda Jakutio, kaj de Igarka en 68°N en la malsupra valo de la rivero Jenisejo, suden al 45°N en centra Mongolio. Ĝi estas kelkfoje ordigita kiel subspecio de cembro.
En la nordo de ties teritorio, ĝi kreskas je malaltaj altitudoj, tipe je 100–200 m. Tamen pli en la sudo, ĝi estas arbo de montaro, kiu kreskas je 1,000-2,400 m altitude. Ĝi ofte atingas la alpan arbarlimon en tiu areo. La matura grando estas ĝis 30–40 m alta, kaj havas 1.5 m de trunka diametro. Ĝia maksimuma vivodaŭro estas 800–850 jaroj.
Pinus sibirica, aŭ Siberia pino, aŭ siberia cembro en la familio Pinacoj estas specio de pino kiu vivas en Siberio: de 58°Or en la Uralaj Montoj orienten ĝis 126°Or en la montaro Stanovojo en suda Jakutio, kaj de Igarka en 68°N en la malsupra valo de la rivero Jenisejo, suden al 45°N en centra Mongolio. Ĝi estas kelkfoje ordigita kiel subspecio de cembro.
Pinus sibirica (en ruso, Сибирский кедр - Sibirsky Kedr) es una especie arbórea de la familia de las pináceas.
Es originaria de Siberia desde longitud 58°E en los montes Urales hacia el este, llegando a 126°E en las Montañas Stanovoi en el sur de la República de Saja, y desde Igarka a una latitud de 68°N en el valle bajo del río Yeniséi hacia el sur hasta 45°N en el centro de Mongolia. En la parte norte de su zona de distribución, crece a alturas bajas, típicamente 100-200 m, mientras que más al sur, es un árbol de montaña, que crece a 1.000-2.400 msnm. A menudo alcanza la línea de árboles en esta zona.
Los ejemplares maduros alcanzan de 30 a 40 m de alto, y 1,5 m de diámetro del tronco. Su edad máxima es de 800 a 850 años.
Es un miembro del grupo de los pinos blancos, Pinus subgénero Strobus. Las hojas (acículas) están en fascículos de cinco, con una vaina caduca. Tienen 5-10 cm de largo. Los estróbilos de Pinus sibirica tienen 5-9 cm de largo. Las semillas, de 9-12 mm de largo sólo tienen restos de ala y son dispersadas gracias a la acción del cascanueces.
Algunos botánicos tratan al Pinus sibirica como una variedad del muy parecido pino cembro (Pinus cembra). Difiere del pino cembro en que tiene estróbilos más grandes, y las acículas tienen tres canales resiníferos en lugar de los dos del pino cembro.
Como otros pinos blancos europeos y asiáticos, el Pinus sibirica es muy resistente al hongo Cronartium ribicola. Esta enfermedad fúngica fue accidentalmente introducida desde Europa en Norteamérica, donde ha causado una intensa mortandad en muchos pinos blancos originarios de América, en muchos lugares, en particular del muy cercano Pinus albicaulis. El Pinus sibirica es de gran valor para la investigación sobre hibridación y modificación genética para desarrollar variedades resistentes al hongo en estas especies.
El Pinus sibirica es un popular árbol ornamental en parques y grandes jardines donde el clima sea frío, como en el centro de Canadá, produciendo un crecimiento constante, pero no rápido, en una diversidad de lugares. Es muy tolerante a los intensos fríos invernales, hasta casi los 60 °C bajo cero, y también a la exposición al viento. Las semillas también se han recogido y vendido como piñones.
Pinus sibirica fue descrita por Philip Miller y publicado en Dictionnaire des Sciences Naturelles [Second edition] 18: 18. 1803.[2]
Pinus: nombre genérico dado en latín al pino.[3]
sibirica: epíteto geográfico que alude a su localización en Siberia.
Pinus sibirica (en ruso, Сибирский кедр - Sibirsky Kedr) es una especie arbórea de la familia de las pináceas.
Siberi seedermänd (Pinus sibirica) on männiliste sugukonda männi perekonda kuuluv okaspuu. Ta kuulub viieokkaliste mändide hulka (alamperekond Strobus).
Vahel käsitletakse siberi seedermändi alpi seedermänni (P. cembra) alamliigina. Siberi seedermännil on viimasest pisut suuremad käbid ja okastel on kolm vaigukanalit, mitte kaks.[3]
Siberi seedermänni venekeelse nime "siberi seeder" (сибирский кедр) järgi on seda puud vahel ka seedriks nimetatud, mis ei ole aga korrektne, sest seedrid ei kuulu mändide hulka, vaid omaette perekonda.
Puu kasvab tavaliselt 20–25, harva kuni 40 m kõrguseks. Tüve läbimõõt on 0,6–1,2 (harva 1,5–2,0[4]) m.[5] Sajaanide idaosa ja Altai suurematel kõrgustel kasvab siberi seedermänd ka põõsakujulisena, meenutades väga kääbus-seedermändi[6].
Puu eluiga on üldjuhul kuni 400–500[5], harva kuni 850 aastat[4].
Võra on noores eas võrdlemisi kitsas, munajas või koonusjas, vanemas eas laiem ja ümaram. Tihedamas puistus on vanemad puud sageli mitmeladvalised, et võimalikult rohkem käbisid kanda[6]. Tüve koor on tuhkjashallikas, mis vananedes pakseneb ja rõmeliseks muutub. Noored võrsed on jämedad ja karvadega kaetud.[5]
Juurestik on plastiline ja hästi välja arenenud. Sügavates mullahorisontides areneb välja võimas peajuur, mägedes ja igikeltsa aladel on juurestik tavaliselt maapinnalähedane, kuid hästi laiali hargnenud.[7] Õhukestel muldadel on juured hästi laiali hargnenud ning lähedalseisvate puude juurtega kokku kasvanud, see aga soodustab puude vastupanu tugevatele tuultele[6].
Okkad on viiekaupa kimbus, 7–10 (13) cm pikad, kolmnurksed, püsivad võrsetel 3–6 (harva kuni 8[4]) aastat. Isasõisikud on oranžika kuni vaarikapunase värvusega. Käbid on õitsemisel violetse tooniga, valminult pruunid, munajasovaalse kujuga, 5–10 (15) cm pikkused, kahe või enama kaupa koos, noorte võrsete tipus. Seemned on tiivata, 9–12 mm pikkused, söödavad. Tuhande seemne mass on 240–290 g.[5]
Siberi seedermänni levila laiub väga suurel territooriumil. See ulatub Ida-Siberist Stanovoi ahelikust, mis asub Jakuutia lõunaosas 126° idapikkusel, üle Uraali Euroopasse, ning Igarkast, mis asub Jenissei alamjooksul 68° põhjalaiusel, kuni 45° põhjalaiusel asuvate Kesk-Mongoolia ja Põhja-Hiinani. Metsi, kus siberi seedermänd on enamuspuuliik, on Euraasias ligi 55 miljonit hektarit.[8]
Levila põhjaosas ja Lääne-Siberis kasvab siberi seedermänd tavaliselt tasandikel ja jõeorgudes, 100–200 m kõrgusel merepinnast. Levila lõunaosas on ta mägede puu, kasvades 1000–2400 m kõrgusel, sageli metsade levikupiirini. Mägedes esineb siberi seedermänd kõige rohkem niiskematel läänenõlvadel. Optimaalne kasvukoha kõrgus Kesk-Uraalides, Sajaanides ja Altais on 700–1300 m. Lisaks mäestike metsadele leidub teda nii okaspuumetsades kui ka segametsades, tundras, taigas, soodes ja rabades.[4]
Siberi seedermänni levilas valitseb mõõdukalt niiske kontinentaalne kliima. Talved on seal pikad ja väga külmad, suved võrdlemisi soojad ja lühikesed. Aasta keskmine õhutemperatuur levila lõunaosas on 1,5 °C ja kirdeosas –8,5 °C. Juuli keskmised maksimumtemperatuurid on vahemikus 29–36 °C ning talvekuude keskmised miinimumtemperatuurid langevad kuni –46...–62 °C. Aasta keskmine sademete hulk varieerib levila põhjaosa 450 mm ja Siberi lõunaosa mägede 1800 mm vahel. Parimad puistud kasvavad niiskemas kliimas, kus suhteline õhuniiskus on suvel 60–70% ning aasta keskmine sademete hulk on vahemikus 950–1400 mm.[4]
Siberi seedermänd kasvab looduslikus levilas väga erinevatel kasvupinnastel: alates rabade turvasmuldadest ja rasketest gleimuldadest kuni kergemate hästi vett läbilaskvate liiv-, leet- ja pruunmuldadeni. Levila põhjaosas kasvab ta õhukestel igikeltsaalade muldadel ning eelistab levila Lääne-Siberi lõunaosas külmemaid rabamuldasid. Mulla reaktsioon on üldjuhul happeline- või väga happeline. Kõige paremini kasvab ta aga parasniisketel ja keskmiselt vett läbilaskvatel liivsavi- ja saviliivmuldadel (turvasmullad, leetmullad), mille pH on alla 5,5 ja huumusesisaldus kuni 12%.[4]
Siberi seedermänd moodustab ulatuslikke taigametsi, kus esinevad veel siberi kuusk ja siberi nulg, harvem siberi lehis ja harilik mänd.[5] Levila idapiikonnas kasvab koos temaga ka dauuria lehis, arukask, sookask ja harilik haab. Õlirikkad seemned on metsades toiduks pähklimänsakutele, oravatele, vöötoravatele (burundukid), sooblitele, metsistele, laanepüüdele, musträhnidele ja teistele väikeloomadele.[7]
Jõgede ja järvede lähedal kasvavatel siberi seedermänni metsadel on oluline roll vesikonna kaitsel, mägedes aga erosiooni tõkestamisel. Metsapõlengud ja illegaalsed lageraied tekitavad metsadele suurimat kahju. Suurema intensiivsusega metsapõlengutes ei suuda õhema koorega puud ellu jääda ning põlengute järel ründavad puid mitmesugused kahjurputukad.[4]
Siberi seedermänd on ühekojaline okaspuu ning paljuneb seemnete abil. Puu õitseb tavaliselt juunis, umbes 10 päeva hiljem kui harilik mänd.[7] Tolmuterad on varustatud õhupõitega, mistõttu võivad nad väga kaugele lennata. Käbid valmivad tolmlemisele järgneva aasta augusti lõpus või septembri alguses ning varisevad seejärel koos seemnetega maha. Valminud käbide hulka võivad oluliselt vähendada hiliskülmad, põud või liigne vihm.[6]
Ühes käbis on 100–140 seemet. Õlirikka seemne tuuma mass moodustab ligi 45% seemne kogumassist. Raskete ja tiivata seemnete tõttu on siberi seedermänni looduslik uuenemine raskendatud. Sellele aitavad kaasa linnud ja loomad, kellest kõige tähtsam on pähklimänsak, kes kogub suurel hulgal siberi seedermänni seemneid tagavaraks, tagades puude leviku üsna kaugele.[7] Ta peidab seemned tavaliselt väikeste kogumitena sambla alla, kus need säilivad ühtlasel temperatuuril üle talve[6].
Soodsatel tingimustel hakkab puu viljuma umbes 30-aastaselt, puistus aga alles 50–70 aasta vanuselt[5]. Valgusküllases kasvukohas võivad üksikud käbid ilmuda ka varem, alates 15. eluaastast. Käbide hulk suureneb üldjuhul kuni 160.–260. eluaastani ning seejärel väheneb järk-järgult. Seemneid saab tavaliselt koguda vaid headel seemneaastatel, sest tavalistel aastatel korjavad linnud ja oravad peaaegu kõik seemned juba enne nende valmimist. Tavalisel seemneaastal pole puul rohkem kui 15–30 käbi (ühel oksal 1–5). Headel seemneaastatel on puudel tavaliselt 80–100, harva kuni 140 käbi.[6] Seemnesaak on suurim 120–160-aastastel puudel. Head seemneaastad korduvad 4–6 aasta järel.[5] Seemnete idanevus on kuni 85% ning nad on idanemisvõimelised kahe aasta jooksul pärast valmimist. Idandid on tumerohelised ja 10–12 idulehega.[7]
Puude kasvatamisel seemnetest peab need 3–4 kuud enne kevadist külvi stratifitseerima, st allutama nad talvisele jahedamale režiimile. Ettevalmistamata seemned lähevad idanema alles järgmisel kevadel ja sedagi oluliselt madalama idanevusprotsendiga. Seemneid külvatakse tavaliselt aprillis-mais 2–3 cm sügavusele. Esimese viie aasta jooksul kasvavad nad 25–35 cm kõrguseks, 10-aastaste puude kõrgus on tavaliselt 0,8–1,5 m.[9]
Esimestel eluaastatel on puu kasv üsna aeglane. Juveniilses staadiumis talub ta üsna hästi varju ning suudab pikemat aega elada väiksemate lehtedega lehtpuude (arukask, harilik haab) varjus või rohkem avatud okaspuumetsade varjus (harilik mänd, siberi lehis ja dauuria lehis). Pärast 10–15 aastat näitab ta parimat kasvu siiski valgusküllases kasvukohas.[4]
Siberi seedermänd on üks tähtsamaid metsapuid Siberis. Kasutatakse seedermänni seemneid, puitu, vaiku ja okkaid.[viide?]
Seemned on söödavad ja neid müüakse seedripähkli nime all ka toiduks. Levila põhjaosas saadakse seemnesaaki hektarilt 10–20 kg, keskosas 40–60 kg, lõunaosas 135–160 kg, Altai kirdeosa ümbritsevates metsades 200–300 kg ning spetsiaalselt rajatud kasvandustes 800–3000 kg.[4] Seemned on väga õlirikkad: nad sisaldavad 60–70% õli, 17% kergesti omastatavaid valke, 12% süsivesikuid, 4% kiudaineid, 2% tuhka ning vitamiine (A, B1, B2, B3, D ja E). Valgud sisaldavad 19 aminohapet, millest märkimisväärse osa moodustavad arginiin (valkudest kuni 21%), lüsiin (kuni 12,4%), metioniin (kuni 5,6%) ja trüptofaan (kuni 3,4%). Süsivesikud sisaldavad glükoosi, fruktoosi, sahharoosi ja tärklist. Samuti leidub tuumas letsitiini ja joodi.[6]
Seedermänni puit on kreemikaskollane, roosaka lülipuiduga, hea tekstuuriga, kerge, hästi töödeldav. Tugevusomadustelt jääb see aga oluliselt alla siberi kuuse ja hariliku männi puidule. Puidust valmistatakse ümarpalki, saematerjali, küttepuid, poste, kaevandustugesid, kergemaid ehituskonstruktsioone, paate, tünne, voodrilaudu, raudteeliipreid, kaste, konteinereid, käsitööriistu, mänguasju, muusikainstrumente, saepuruplaate, mööblit, vineeri, pliiatseid, puugaasi, puitvilla, tselluloosi jm.[4]
Tähtsamad füüsikalised ja mehaanilised omadused[10] Omadus Väärtus Ühik Tihedus* 436–455 kg/m3 Paindetugevus* 54,1–79,9 MPa Survetugevus*, pikikiudu 33,7–40,6 MPa Tõmbetugevus*, pikikiudu 78,8–90,2 MPa * puidu niiskusesisaldus 12%Väga hinnatud on ka seedermänni vaik, millest saadakse kampolit, tärpentini ja palsamit, mida omakorda kasutatakse liimimisel, meditsiinis ja immersiooniõlina mikroskoopides. Okastest saadakse eeterlikku õli ja C-vitamiini.[5]
Lisaks looduslikus levilas kultiveeritud metsadele on siberi seedermändi kasvatatud veel Soomes, Ukrainas ja Valgevenes[4]. Lisaks kasvatatakse teda ilupuuna parkides ja suurtes aedades, eriti külma kliimaga paikades, näiteks Kanadas. Seal kasvab ta paljudes kohtades küllalt jõudsalt, kuigi mitte kiiresti. Siberi seedermänni metsad on väga puhta õhuga, kuna üks hektar siberi seedermänni metsa eraldab ligi 30 kg lenduvaid fütontsiide, mis on antibakteriaalse toimega.[6]
Siberi seedermänd, nagu teisedki Euraasia männid, on väga vastupidav männi-koorepõletikule. See seenhaigus viidi kogemata Euroopast Põhja-Ameerikasse, kus ta tekitas suurt kahju sealsetele männiliikidele, eriti valgetüvelisele seedermännile. Siberi seedermänd on väärtuslik puude hübridiseerimise ja geneetiliste muudatuste uurimisel, et aretada ka Põhja-Ameerika mändidel välja suurem vastupidavus männi-koorepõletiku vastu.[11]
Siberi seedermänd jõudis üksikute isenditena Eesti alale arvatavasti juba 18. sajandil. Selle liigi esmaste isendite kasvatamist Eestis ei ole võimalik selgitada, sest alpi ja siberi seedermännil ei tehtud vahet. Siberi seedermändi on kasvatatud Väimela, Olustvere, Toila-Oru ja Räpina pargis, Luua ja Mihkel Ranna arboreetumis, Tartu Ülikooli Botaanikaaias ja Tallinna Botaanikaaias, samuti Tartu linna haljastuses.[12] Üldiselt kasvab siberi seedermänd meil hästi, kuid mullastiku suhtes on ta võrdlemisi nõudlik. Eelistab huumusrikkaid liivsavi- ja saviliivmuldi[5] ning kasvab halvasti sügavatel liivmuldadel ja kuivadel lubjakivist aluspõhjaga muldadel.[7] Ta on meil täiesti külmakindel, tolmleb ja kannab vähesel määral käbisid.[12]
Siberi seedermändi kasvatatakse nii parkides kui koduaedades üksikpuudena ja rühmadena. Vanuse lisandudes muutub puu üha valgusnõudlikumaks, mistõttu peaks naaberpuud olema piisavas kauguses (umbes 10 m ja rohkem). Kõige paremini peaks siberi seedermännile sobima Ida- ja Kagu-Eesti, kus talved on külmemad ja suved kuumemad. Seda eelkõige seetõttu, et liik on pärit kontinentaalse kliimaga piirkondadest. Meil on siberi seedermändi hakatud rohkem kasvatama pärast teist maailmasõda. Tunduvalt paremini kasvab siberi seedermänd Soomes, kus talved on külmemad.[13]
Kõige sagedasemad seenhaigused, mis kahjustavad noorte puude okkaid taimlates ja looduses on männi pudetõbi (tekitajaks Lophodermium pinastri), männi-koorepõletik (tekitajaks Cronartium ribicola) ja okaspuu-nõgihallitus (tekitajaks on harilik nõgisasi ehk Herpotrichia juniperi). Okstel parasiteerib sageli männi-tsenangioosi tekitaja Cenangium ferruginosum. Tüvemädanikku tekitavad enamasti männitaelik (Phellinus pini) ja Stereum abietinum. Juuremädanikku põhjustavad juurepess (Heterobasidion annosum) ja juurepruunik (Phaeolus schweinitzii).[4] Meil kasvavatele siberi seedermändidele teeb sageli kahju ka okaspuu-võrsevähk, mille tekitajaks on seen Gremmeniella abietina. See hariliku männi puistutes epideemiliste puhangutena esinev patogeen säilitab nakkusalge pikal perioodil meile introdutseeritud mändide seas. Peale siberi seedermänni on haigusele vastuvõtlikud ka alpi seedermänd, korea seedermänd, keerdmänd, kääbus-seedermänd ja vaigumänd. Haigestunud puul saavad kahjustada võrsed ja pungad, võrsetest tungib seen ka okastesse. Haigus on nakatunud taimedele üldjuhul surmav.[14][15]
Peamised käbisid ja seemneid kahjustavad putukad on Dioryctria abietella (kuulub leediklaste sugukonda) ja kuuse-puidusikk (Monochamus sutor). Suur puidusikk (Monochamus urussovi) ja Pineus cembrae kahjustavad noori võrseid. Siberi männikedrik (Dendrolimus sibiricus) ja käsnalainelane (Lymantria dispar) söövad suurtel aladel siberi seedermänni metsades puud okastest paljaks.[4]
Siberi seedermänd (Pinus sibirica) on männiliste sugukonda männi perekonda kuuluv okaspuu. Ta kuulub viieokkaliste mändide hulka (alamperekond Strobus).
Vahel käsitletakse siberi seedermändi alpi seedermänni (P. cembra) alamliigina. Siberi seedermännil on viimasest pisut suuremad käbid ja okastel on kolm vaigukanalit, mitte kaks.
Siberi seedermänni venekeelse nime "siberi seeder" (сибирский кедр) järgi on seda puud vahel ka seedriks nimetatud, mis ei ole aga korrektne, sest seedrid ei kuulu mändide hulka, vaid omaette perekonda.
Pinus sibirica
Pinus sibirica, le Pin de Sibérie, est une espèce d'arbres conifères de la famille des Pinaceae du genre Pinus à fascicule de 5 longues aiguilles. Il est présent dans la majeure partie de la Russie asiatique, en Chine, au Kazakhstan et en Mongolie. Caractéristique importante de la taïga sibérienne, il apprécie autant la plaine que la montagne. Ses pignons sont consommés par le Cassenoix moucheté qui en assure la dispersion ainsi que par les populations locales.
En français, cette espèce est nommée de ses noms vulgarisés et normalisés « Pin de Sibérie[2] » et « Pin cembro de Sibérie[2] ». En Russe, elle est connue sous le nom de « Сиби́рский кедр », Sibirskii kedr (Cèdre de Sibérie) et plus simplement кедр, Kedr (Cèdre). En anglais, elle est nommée « Siberian pine » et « Siberian stone pine »[3].
Le Pin de Sibérie est un arbre qui mesure en moyenne 35 à 40 m de haut et 180 cm de diamètre à hauteur de poitrine. Son port est conique de par la couronne formée par les nombreuses branches étalées. Son écorce est brun pâle et lisse dans sa jeunesse puis se grise avec l'âge, s'écaille et se fissure profondément. Ses rameaux jaune pâle ont initialement une dense pubescence, puis deviennent glabres, lisse, brun jaunâtre ou brun clair[3].
Les bourgeons végétatifs sont ovoïdes-coniques et non résineux. Ses aiguilles, qui persistent de 2 à 4 ans, sont disposées en touffes denses près de l'extrémité des branches. Elles sont portées en fascicules de 5. À leur base se trouvent des gaines basales caduques constituées d'écailles fines brun-orangé qui tombent la deuxième année, s'étalant largement. Les aiguilles sont droites ou légèrement incurvées, plus ou moins rigides à flexibles, à section transversale triangulaire et non tordues. Elles mesurent de 6 à 11 cm de long pour 1,2 à 1,7 mm de diamètre. Colorées de vert, elles sont ornées de rangées stomates en lignes blanches sur les deux faces[3].
Les cônes mâles, producteurs de pollen, sont groupés, disposés en spirale, cylindriques, courts et colorés de rougeâtre virant au brun-rouge. Les cônes femelles, producteurs de graines, sont simples ou en verticilles portés par 2 ou 3 sur des pédoncules très courts. Restant fermés ou ne s'ouvrant que légèrement à maturité, résineux et ovoïdes-coniques, ils sont d'un vert glauque à violacé lors de leur développement et d'un brun foncé à maturité. Généralement plus longs que larges mais pouvant être variables, ils mesurent de 7 à 10 cm de long pour 4 à 6 cm de large[3].
Les écailles des graines sont imbriquées, largement cunéiformes, avec deux cavités profondes, épaissies, striées longitudinalement, séchant en un brun foncé et présentent une pointe terminale, obtuse de couleur plus claire que le reste de l'écaille. Les graines sont oblongues-obovoïdes, légèrement striées à une extrémité, sans véritable aile et mesurent de 10 à 14 mm de long pour 5 à 7 mm de large[3].
Le spécimen le plus imposant mesure 48 m de haut pour 350 cm de circonférence et se trouve au col de Kedrovy dans les monts Altaï[4]. Le plus vieil arbre, âgé de 629 ans, est récolté au col de Tarvagatay, en Mongolie[5].
Le Pin de Sibérie est présent au Nord et à l'Est de la Russie européenne ainsi que dans la majeure partie de la Sibérie notamment dans l'Altaï, la Bouriatie, la Transbaïkalie, la Iakoutie, dans l'Oblast d'Irkoutsk et le Kraï de Krasnoïarsk. Il existe aussi une population isolée dans la péninsule de Kola dans le Nord-Ouest de la Russie. Il est également présent au Kazakhstan, en Mongolie et en Chine notamment dans le Xinjiang, en Mongolie intérieure, au Heilongjiang et en Mandchourie[3],[6].
Cette espèce a été introduite en Finlande, en Suède, en Norvège et en Islande[6]
Le Pin de Sibérie est caractéristique de la taïga sibérienne où il couvre environ 45 millions d'hectares[3]. Il est biologiquement caractérisé par sa croissance lente durant sa jeunesse, la grande variabilité du diamètre de sa couronne et de sa hauteur, sa grande résistance au gel, son exigence relative en eau et son indifférence quant à la qualité des sols[7].
Le Pin de Sibérie est une espèce qui pousse aussi bien dans les zones de plaine le long des grands fleuves sibériens comme l'Ob et l'Ienisseï entre 100 et 200 m d'altitude, que dans les montagnes jusqu'à une altitude d'environ 2400 m, où il forme des forêts denses et pures. Dans les plaines, il est accompagné du Pin sylvestre et du Mélèze de Dahurie ; du Mélèze de Sibérie et du Bouleau blanc sur des stations plus sèches sensibles aux feux de forêt ; du Sapin de Sibérie et de l'Épicéa de Sibérie dans les forêts profondes et sombres caractéristiques ainsi que de différents Bouleaux sur des stations plus humides dans les bassins fluviaux, en bordure de tourbière et sur les plateaux[3]. À partir de l'étage alpin et dans les zones soumises au stress hydrique, il prend majoritairement des formes de Krummholz[8]. Sur leurs zones de contact, le Pin de Sibérie peut d'hybrider avec le Pin nain de Sibérie, mais leur descendance est stérile[9].
Face au réchauffement climatique, le Pin de Sibérie semble être avantagé dans les régions où les précipitations sont suffisantes. Sa croissance et sa régénération sont favorisées et il gagne de l'espace sur l'étage alpin[8]. Cependant, en cas de catastrophe, les forêts de Pin de Sibérie sont les plus difficiles à restaurer naturellement[7].
Ses graines comestibles sont récoltées par la faune. Les écailles des cônes ne s'ouvrant pas pour les libérer, le bec puissant du Cassenoix moucheté est indispensable. De plus, il cache ses réserves de nourriture dans plusieurs milliers de cachettes qu'il disperse sur tout son territoire. Son bec et ses multiples oublis le rendent alors presque entièrement responsable de la dispersion des graines du Pin de Sibérie[3].
Comme le Pin parasol, le Pin de Sibérie constitue, grâce à ses pignons, nommés en russe « Кедровый орех » (noix de cèdre), une importante source de nourriture pour les populations locales sous la forme de grosses graines sans aile. Dans les montagnes de l'Altaï, les récoltes peuvent donner 200 à 300 kg de graines par hectare ; les graines devant être séparées des cônes à l'aide d'une casseuse de cônes mécanique[3]. L'huile de table, qui a un goût agréable, est obtenue par pression à froid, et l'huile technique est obtenue par pression à chaud répétée. Le tourteau restant après la production d'huile est utilisé pour faire de la halva. En broyant très finement les pignons avec de l'eau, on obtient du « lait de cèdre ». La « crème » est produite de la même manière, mais la quantité d'eau qu'elle contient est plus faible. L'huile est également appréciée dans l'industrie de la peinture et des vernis, ainsi qu'en parfumerie et en médecine.[10]
Les pignons ont une teneur très élevée en lipides (environ 65%) et contiennent de nombreuses vitamines[3], notamment de Vitamine E (α-tocophérol et γ-tocophérol) ainsi que des tannins principalement de tanins condensés. Leur huile est surtout composée de Triglycérides ; onze acides gras, à 90% des insaturés, surtout des acides gras polyinsaturés (acides 18:2 et 18:3) mais aussi des acides gras saturés comme les acides palmitique et stéarique. Trois acides gras particuliers composent l'huile de pignons de Pin de Sibérie : l'acide 10,13-octadécadiénoïque, l'acide gorlique et l'acide 11,13-eicosadiénoïque[11],[12].
Le bois du Pin de Sibérie est considéré comme étant de qualité inférieure à celui du Pin sylvestre et de l'Épicéa de Sibérie, tous deux également dominants en Sibérie. Cependant, il sert en bois rond pour les poteaux et en bois de sciage pour la construction légère, la menuiserie, les meubles, les placages, les petits ustensiles, les boîtes, la sculpture sur bois et les instruments de musique. Ce bois est doux, léger et de couleur rose avec une texture fine[3].
Les arbres sont également exploités pour leur résine, principalement pour produire de la térébenthine[3].
La première reproduction artificielle de cette espèce en dehors de son aire de répartition naturelle remonte à la seconde moitié du XVIe siècle, lorsque la pinède de Tolgskaya est fondée à 8 km de Iaroslavl dans la partie européenne de la Russie. Depuis, de nombreuses plantations ont été mises en place à la périphérie d'autres villes comme près de Moscou. Son principal mode de reproduction est la propagation par graines qui repose sur un semis d'automne ou une stratification pendant 3 à 6 mois et un traitement préalable au semis avec des régulateurs de croissance[7].
En Russie, cette espèce est couramment plantée comme arbre d'agrément dans les parcs. Peu de cultivars sont connus, mais plusieurs formes nanifiées existent. En Europe, il est remplacé par le Pin cembro[3],[7].
Pinus sibirica a pour synonymes[2] :
Pinus sibirica
Pinus sibirica, le Pin de Sibérie, est une espèce d'arbres conifères de la famille des Pinaceae du genre Pinus à fascicule de 5 longues aiguilles. Il est présent dans la majeure partie de la Russie asiatique, en Chine, au Kazakhstan et en Mongolie. Caractéristique importante de la taïga sibérienne, il apprécie autant la plaine que la montagne. Ses pignons sont consommés par le Cassenoix moucheté qui en assure la dispersion ainsi que par les populations locales.
Síberíufura, eða Síberísk lindifura (Pinus sibirica), er eins og nafnið gefur til kynna: fura frá Síberíu.
Síberíufura vex frá 58°A í Úralfjöllum austur til 126°A í Stanovoy Range í suður Sakha Republic, og frá Igarka við 68°N í neðri hluta Yenisei dals, suður til 45°N í mið Mongólíu Í norðurhluta útbreiðslusvæðisins vex hún á láglendi, vanallega að 100–200 m. y. sjávarmáli, aftur á móti sunnar er það fjallategund sem vex að 1,000-2,400 m.h.y. sjávarmáli. það nær oft trjálínu á þeim svæðum. Fullvaxta er það um 30–40 m hátt, og 1,5m að ummáli. Hámarksaldur er um 800–850 ár.
Síberíufura er hluti af fimmnálafurum, Pinus subgenus Strobus, og eins og allar furur af þeim flokki, eru blöðin ('nálar') fimm saman í knippi með skammæjum slíðrum. Þau eru 5 – 10 sm löng. Könglar Síberíufuru eru 5 – 9 sm langir. Fræin eru 9 - 12 sm löng með votti af væng og er dreift af Nucifraga caryocatactes.
Síberíufura er talin afbrigði eða undirtegund af hinni nauðalíku lindifuru (Pinus cembra) af sumum grasafræðingum. Munurinn er að hún hefur aðeins stærri köngla, og nálar með þremur resín grópum í stað tveggja hjá Lindifuru.
Svipað öðrum Evrópskum og Asískum fimmnálafurum, er síberíufura mjög þolin gegn sveppnum Cronartium ribicola (á en.white pine blister rust). Þessi sveppasýking var óvart flutt inn ti Norður-Ameríku frá Evrópu, og hefur valdið umtalsverðum skaða hjá innfæddum fimmnálafurum á mörgum svæðum. Síberíufura er til mikils gagns í rannsóknum á kynblöndun og erfðabreytingum til að mynda þol gegn þessari sýkingu.
Síberíufura, Pinus sibirica, er vinsælt skrauttré í yndisgörðum og stórum görðum þar sem veðurfar er kalt, svo sem mið Kanada, með stöðugan en ekki mikinn vöxt við breytileg skilyrði. Hún er mjög þolin gagnvart miklum vetrarhörkum, niður að minnsta kosti –60°C, og einnig gegn vindi. Fræin eru einnig tínd og seld sem furuhnetur.
Rússneska nafnið Сибирский кедр ((á latínuletri) Sibirsky kedr) eer oft rangþýtt á ensku sem "Siberian cedar"; vísanir til "cedar" í textum þýddum úr Rússnesku eru yfirleitt í raun á þessa eða skyldar tegundir en ekki á sedrus.
Pinostilbene er stilbenoid sem finnst, ásamt resveratrol, í berki P. sibirica.[2]
Síberíufura, eða Síberísk lindifura (Pinus sibirica), er eins og nafnið gefur til kynna: fura frá Síberíu.
Il pino siberiano (Pinus sibirica; in russo Sibirsky Kedr - Сибирский кедр) è una specie arborea della famiglia delle Pinacee.
È originario della Siberia; il suo areale si estende in senso longitudinale tra i monti Urali a ovest (58° E) e i monti Stanovoj nel sud della Repubblica di Sacha a est (126° E), e in senso latitudinale da Igarka, lungo il corso inferiore del fiume Enisej, a nord (68° N) e il centro della Mongolia a sud (45° N). Nella parte settentrionale della sua area di distribuzione, cresce a basse altitudini, generalmente sui 100–200 m, mentre più a sud è un albero di montagna, che cresce a 1000-2400 m s.l.m. In questa zona spesso si spinge fino alla linea degli alberi.
Il pino siberiano raggiunge, al massimo dello sviluppo, i 30–40 m di altezza e un diametro del tronco di 1,5 m. La sua età massima è di 800-850 anni.
È un membro del gruppo dei pini bianchi, il sottogenere Strobus del genere Pinus, e, come tutti i membri di questo gruppo, ha le foglie (aghi) raggruppate in fasci (mazzette) di cinque, con una guaina caduca. Misurano 5–10 cm di lunghezza. Gli strobili di Pinus sibirica sono lunghi 5–9 cm. I semi, lunghi 9–12 cm, presentano soltanto dei residui di ala e vengono dispersi dalla nocciolaia.
Alcuni botanici considerano il Pinus sibirica come una varietà del pino cembro (Pinus cembra), che in effetti è molto simile. Differisce da esso per il fatto di avere strobili, o coni, più grandi, e aghi che possiedono tre canali di resina e non due come il pino cembro.
Come altri pini bianchi europei e asiatici, il Pinus sibirica è molto resistente al fungo Cronartium ribicola. Questa malattia fungina è stata accidentalmente introdotta dall'Europa in Nordamerica, dove ha causato numerose perdite tra i pini bianchi originari del continente in molti luoghi, in particolare tra gli esemplari di Pinus albicaulis, parente stretto del Pinus sibirica. Pinus sibirica è di grande valore per la ricerca sull'ibridazione e la modificazione genetica al fine di sviluppare varietà resistenti al fungo.
Il Pinus sibirica è un popolare albero ornamentale in parchi e grandi giardini delle aree a clima freddo, come il Canada centrale, dove ha una crescita costante, ma non rapida, in una certa varietà di luoghi. Tollera molto bene gli intensi freddi invernali, in certi casi fino a 60 °C sotto zero, e l'esposizione al vento. I semi talvolta vengono raccolti e venduti come pinoli.
La prima descrizione di Pinus sibirica, a opera di Philip Miller, venne pubblicata sulla seconda edizione del Dictionnaire des Sciences Naturelles nel 1803[2].
Pinus: nome generico in latino del pino[3].
sibirica: epiteto geografico che allude alla sua localizzazione in Siberia.
Il pino siberiano (Pinus sibirica; in russo Sibirsky Kedr - Сибирский кедр) è una specie arborea della famiglia delle Pinacee.
Sibirinė pušis (lot. Pinus sibirica), dar vadinama sibiriniu kedru (nors kedrams negimininga) – pušinių šeimai (Pinaceae) priklausanti spygliuočių medžių rūšis. Paplitusi Sibire, Uralo kalnuose, Altajuje, vietomis auga Sichote Alinyje, Mongolijoje, šiaurės Kinijoje. Sutinkama tarp Uralo kalnų ir Timano kalvagūbrio.
Aukštis iki 35-44 m, kamieno skersmuo iki 180 cm. Laja tanki, dažnai daugiaviršūnė. Žievė pilkšvai ruda, senų medžių smarkiai sueižėjusi. Spygliai 6-14 cm ilgio, susitelkę po 5. Moteriški kankorėžiai kiaušiniški, 13 cm ilgio, 5-8 cm pločio, pradžioje purpuriniai, vėliau paruduoja. Subręsta per 14-15 mėnesių. Kiekviename kankorėžyje yra po 30-150 sėklų, vadinamų kedro riešutais. Sėklos skristukų neturi ir išplatinamos gyvūnų, daugiausia riešutinių[1]. Iš vieno medžio gaunama iki 12 kg riešutų.
Sibirinė pušis gali augti iki 800–850 metų.
Mediena lengva, kvapni, naudojama pieštukų gamybai. Sėklos (kedrų riešutai) valgomos. Jose gausu fosforo, jodo, mangano, vario, cinko, kobalto ir kitų reikalingų organizmui mikroelementų. Angliavandenių sudėtis tokia: krakmolas – 5,8 %, gliukozė – 2,83 %, dekstrinas – 2,26 %. Iš riešutų gaminamas kedrų aliejus.
Sėklos
Moteriški kankorėžiai
Augimvietė Urale
Sibirinė pušis (lot. Pinus sibirica), dar vadinama sibiriniu kedru (nors kedrams negimininga) – pušinių šeimai (Pinaceae) priklausanti spygliuočių medžių rūšis. Paplitusi Sibire, Uralo kalnuose, Altajuje, vietomis auga Sichote Alinyje, Mongolijoje, šiaurės Kinijoje. Sutinkama tarp Uralo kalnų ir Timano kalvagūbrio.
Aukštis iki 35-44 m, kamieno skersmuo iki 180 cm. Laja tanki, dažnai daugiaviršūnė. Žievė pilkšvai ruda, senų medžių smarkiai sueižėjusi. Spygliai 6-14 cm ilgio, susitelkę po 5. Moteriški kankorėžiai kiaušiniški, 13 cm ilgio, 5-8 cm pločio, pradžioje purpuriniai, vėliau paruduoja. Subręsta per 14-15 mėnesių. Kiekviename kankorėžyje yra po 30-150 sėklų, vadinamų kedro riešutais. Sėklos skristukų neturi ir išplatinamos gyvūnų, daugiausia riešutinių. Iš vieno medžio gaunama iki 12 kg riešutų.
Sibirinė pušis gali augti iki 800–850 metų.
Mediena lengva, kvapni, naudojama pieštukų gamybai. Sėklos (kedrų riešutai) valgomos. Jose gausu fosforo, jodo, mangano, vario, cinko, kobalto ir kitų reikalingų organizmui mikroelementų. Angliavandenių sudėtis tokia: krakmolas – 5,8 %, gliukozė – 2,83 %, dekstrinas – 2,26 %. Iš riešutų gaminamas kedrų aliejus.
De Siberische den (Pinus sibirica) is een boom uit de dennenfamilie (Pinaceae). Afkomstig uit Siberië, maar wordt tegenwoordig als sierboom ook in andere koude gebieden geplant.
De Siberische den is een groenblijvende naaldboom. De boom wordt 30-40 meter hoog en kan een stamdiameter krijgen van 1,5 meter. De maximale levensduur is 800-850 jaar.
De bladeren groeien in bundels van 5 en zijn 5-10 centimeter lang. De kegels zijn 5-9 cm lang, en de zaden zijn 9-12 millimeter. De zaden worden verkocht als pijnboompitten, ook wordt er olie uit de pitten geperst.
De Siberische den (Pinus sibirica) is een boom uit de dennenfamilie (Pinaceae). Afkomstig uit Siberië, maar wordt tegenwoordig als sierboom ook in andere koude gebieden geplant.
Sibirfuru eller sibirsk sembrafuru (Pinus sibirica eller Pinus cembra var. sibirica) er ein furuart som også blir omtalt som ein russisk underart av den svært like cembrafurua. I norsk skogbruk er det vanleg å kalle arten for cembrafuru.[1]
Frøkjernane frå sibirfuru kan etast og har tradisjonelt vore kjend som russenøtter i Noreg.
Sibirfuru eller sibirsk sembrafuru (Pinus sibirica eller Pinus cembra var. sibirica) er ein furuart som også blir omtalt som ein russisk underart av den svært like cembrafurua. I norsk skogbruk er det vanleg å kalle arten for cembrafuru.
Frøkjernane frå sibirfuru kan etast og har tradisjonelt vore kjend som russenøtter i Noreg.
Sibirfuru (Pinus sibirica) er en furuart. Den tilhører underslekten Strobus, som hovedsakelig er utbredt i Nord-Amerika og Øst-Asia. Sibirfuru ble tidligere ansett som en underart av den mellomeuropeiske sembrafurua og hadde det vitenskapelige navnet P. cembra subsp. sibirica.
Vanlig høyde er opptil 35 m og en stammediameter på 180 cm. Det største kjente eksemplaret er fra Altajfjellene og var 48 m høyt med en stammediameter på 350 cm. Barken er lysebrun eller gråbrun; kvistene er gule eller brungule og dekket av gule hår. Nålene sitter fem sammen og er litt krumme; de er 6–11 cm lange, 0,5–1,7 mm tykke og omtrent trekantede i tverrsnitt.[1][2]
Konglene er butt eggformete, 5–8 cm lange og 3–5,5 cm brede. Kongleskjellene er tykke og harde med en utstikkende spiss. Konglene er mørkeblå om sommeren og glinsende rødbrune når de er modne. Trærne er ganske gamle før de får kongler. Frøene er gulbrune, 10 mm lange og 5–6 mm brede.[3][2]
Sibirfuru vokser på våte steder, enten i rene bestander eller sammen med sibirgran og sibiredelgran. Arten er utbredt i Russland der den finnes i Uralfjellene og vestlige og sentrale Sibir østover til traktene ved Bajkalsjøen. Det er også et par isolerte forekomster på Kolahalvøya. Arten finnes også i Kasakhstan, Mongolia og Nord-Kina (Heilongjiang, Indre Mongolia, Xinjiang). De isolerte forekomstene i Nordøst-Kina har vært skilt ut som en egen art, Pinus hingganensis, men har ingen spesielle særtrekk.[1][2]
Sibirnøttekråke og sibirfuru har utviklet et mutalistisk forhold der frøene utgjør en stor del av føden til nøttekråka, samtidig som fuglen bidrar til å spre frøene. Andre dyr som eter frøene er smågnagere, sobel, sibirstripeekorn, ekorn og brunbjørn.[4] Lokalbefolkningen samler inn og spiser frøene. Før revolusjonen ble frøene også eksportert og ble i Norge kalt pinioler, zirbelnøtter eller russenøtter. På russisk kalles sibirfuru Сибирский кедр, «sibirsk seder».[1][5][6]
Dette treslaget ble innført til Norge rundt 1860. Det er gjort forsøk med arten som skogstre, og den er brukt til leplantning og som prydtre. Sammenlignet med vanlig furu tåler den mer skygge og fuktigere jord. Arten har spredd seg noe i indre strøk i Sør-Norge og nordover til Finnmark. Den vurderes som potensielt høy risiko i Fremmedartslista 2018.[6]
Sibirfuru (Pinus sibirica) er en furuart. Den tilhører underslekten Strobus, som hovedsakelig er utbredt i Nord-Amerika og Øst-Asia. Sibirfuru ble tidligere ansett som en underart av den mellomeuropeiske sembrafurua og hadde det vitenskapelige navnet P. cembra subsp. sibirica.
Vanlig høyde er opptil 35 m og en stammediameter på 180 cm. Det største kjente eksemplaret er fra Altajfjellene og var 48 m høyt med en stammediameter på 350 cm. Barken er lysebrun eller gråbrun; kvistene er gule eller brungule og dekket av gule hår. Nålene sitter fem sammen og er litt krumme; de er 6–11 cm lange, 0,5–1,7 mm tykke og omtrent trekantede i tverrsnitt.
Konglene er butt eggformete, 5–8 cm lange og 3–5,5 cm brede. Kongleskjellene er tykke og harde med en utstikkende spiss. Konglene er mørkeblå om sommeren og glinsende rødbrune når de er modne. Trærne er ganske gamle før de får kongler. Frøene er gulbrune, 10 mm lange og 5–6 mm brede.
Sibirfuru vokser på våte steder, enten i rene bestander eller sammen med sibirgran og sibiredelgran. Arten er utbredt i Russland der den finnes i Uralfjellene og vestlige og sentrale Sibir østover til traktene ved Bajkalsjøen. Det er også et par isolerte forekomster på Kolahalvøya. Arten finnes også i Kasakhstan, Mongolia og Nord-Kina (Heilongjiang, Indre Mongolia, Xinjiang). De isolerte forekomstene i Nordøst-Kina har vært skilt ut som en egen art, Pinus hingganensis, men har ingen spesielle særtrekk.
Sibirnøttekråke og sibirfuru har utviklet et mutalistisk forhold der frøene utgjør en stor del av føden til nøttekråka, samtidig som fuglen bidrar til å spre frøene. Andre dyr som eter frøene er smågnagere, sobel, sibirstripeekorn, ekorn og brunbjørn. Lokalbefolkningen samler inn og spiser frøene. Før revolusjonen ble frøene også eksportert og ble i Norge kalt pinioler, zirbelnøtter eller russenøtter. På russisk kalles sibirfuru Сибирский кедр, «sibirsk seder».
Dette treslaget ble innført til Norge rundt 1860. Det er gjort forsøk med arten som skogstre, og den er brukt til leplantning og som prydtre. Sammenlignet med vanlig furu tåler den mer skygge og fuktigere jord. Arten har spredd seg noe i indre strøk i Sør-Norge og nordover til Finnmark. Den vurderes som potensielt høy risiko i Fremmedartslista 2018.
Multimedia w Wikimedia Commons Sosna syberyjska (Pinus sibirica Du Tour) – gatunek drzewa iglastego z rodziny sosnowatych (Pinaceae). Nazywana także limbą syberyjską lub cedrem syberyjskim. Występuje w Azji – od 58°E w górach Ural na wschód do 126°E w Paśmie Stanowym w południowej Jakucji, oraz od miasta Igarka na 68°N w dolinie dolnego Jeniseju, na południe do 45°N w centralnej Mongolii. Obszar ten obejmuje chińskie prowincje: Heilongjiang, Mongolia Wewnętrzna, Sinciang.
Drzewo iglaste, wolno rosnące, dożywa ok. 629 lat (Mongolia[4]). Nasiona wytwarza późno, pomiędzy 15 a 25 rokiem życia, a egzemplarze zacienione nawet dopiero w wieku ok. 50 lat. Pylenie w kwietniu, nasiona dojrzewają we wrześniu i październiku następnego roku. Jedna wiązka przewodząca i 3 kanały żywiczne w liściu, przekrój poprzeczny prawie trójkątny.
Na północnych obszarach zasięgu rośnie na nizinach o żyznych, glinianych glebach, dobrze nawodnionych. Schodząc na południe porasta bardziej górzyste obszary, dochodząc do wysokości 1000–2400 m n.p.m. Tworzy jednogatunkowe drzewostany lub mieszane ze świerkiem syberyjskim (Picea obovata) i jodłą syberyjską (Abies sibirica) (tajga). Lubi miejsca nasłonecznione. Odporna na niskie temperatury i silne wiatry.
Nasiona roznoszone są głównie przez ptaki, najczęściej przez orzechówkę (Nucifraga caryocatactes).
Synonimy: Pinus cembra L. var. sibirica (Du Tour) G. Don 1830, P. cembra subsp. sibirica (Du Tour) Krylov 1914, P. coronans Litv. 1913, P. hingganensis H.J. Zhang 1985, P. sibirica var. hingganensis (H.J. Zhang) Silba 1990.
Pozycja gatunku w obrębie rodzaju Pinus[5]:
Przez niektórych systematyków klasyfikowana była jako odmiana lub podgatunek sosny limby (Pinus cembra). Populacje ze wschodnich krańców zasięgu traktowano jako osobny gatunek P. hingganensis[3].
Międzynarodowa organizacja IUCN przyznała temu gatunkowi kategorię zagrożenia LC (least concern), czyli jest gatunkiem najmniejszej troski, spośród gatunków niższego ryzyka[2].
W Chinach gatunek uznany za zagrożony[3].
Sadzone w parkach i przydomowych ogródkach.
Drewno o żółtawoczerwonawej barwie, jest znacznie trwalsze niż sosny pospolitej, w szczególności gdy nie jest żywicowane. Znajduje zastosowanie głównie w meblarstwie i przy produkcji oklein.
Nasiona, nazywane popularnie "orzeszkami cedrowymi", są jadane na surowo. Bogate w tłuszcze, których zawierają od 60 do 70%, poza tym zawierają białko, pentozany, witaminy z grupy B oraz C i D. Wytłacza się z nich olej (tzw. olej cedrowy), który jest wykorzystywany w przemyśle spożywczym, medycynie oraz technice mikroskopowej (imersja).
Orzeszki cedrowe są wielkości ziarenek palonej kawy i podobnie wyglądają. W jednej szyszce jest około 50–70 gram nasion. Oprócz tłuszczu zawierają wiele mikroelementów. Można z nich przyrządzić śmietanę, mleko i masło cedrowe. W tym celu należy obłupać je z cienkiej skórki, rozgnieść i zagotować z małą ilością wody. Po wystygnięciu otrzymana mikstura ma smak i konsystencję gęstej śmietany. Orzeszki spożywane na surowo mają zbliżony smak do nasion słonecznika.[6]
Sosna syberyjska (Pinus sibirica Du Tour) – gatunek drzewa iglastego z rodziny sosnowatych (Pinaceae). Nazywana także limbą syberyjską lub cedrem syberyjskim. Występuje w Azji – od 58°E w górach Ural na wschód do 126°E w Paśmie Stanowym w południowej Jakucji, oraz od miasta Igarka na 68°N w dolinie dolnego Jeniseju, na południe do 45°N w centralnej Mongolii. Obszar ten obejmuje chińskie prowincje: Heilongjiang, Mongolia Wewnętrzna, Sinciang.
Pinus sibirica é uma espécie de pinheiro originária do Velho Mundo, mais precisamente da região da Ásia.[1]
Pinus sibirica é uma espécie de pinheiro originária do Velho Mundo, mais precisamente da região da Ásia.
Дослідники припускають, що другу поширену назву — сибірський кедр — сосні сибірській дали російські першопроходці, які в XV столітті досліджували Сибір і вперше зустріли це дерево. Незнайому сосну з великими горіхами в шишках, не схожу ні на ялину, ні на ялицю, ані на модрину, вони назвали сибірським кедром, оскільки вона нагадала їм священний ліванський кедр, про який згадується в Біблії. От як про це пише російський вчений Федір Кеппен:
Сибірська сосна може досягати 45 м заввишки, має дуже густу конусоподібну крону. Вершина притуплена, а у старих дерев часто їх кілька.
Кора стовбура — гладенька, сіра, тонка, що робить дерево чутливим до механічних пошкоджень (особливо під час заготівлі насіння). У старих дерев кора — сіро-бура, луската, з тріщинами. Однолітні гілки вкриті густим рудим пухом. Діаметр стовбура — до 2 м.
Коренева система потужна, поліморфна, її будова залежить від особливостей ґрунту. Складається з короткого стрижневого кореня, від якого відходять бокові. 30 % всіх коренів розташовано на глибині 20 см, інші йдуть на глибину 1—1,5 м. На ґрунтах, які пізно тануть, коренева система поверхнева, але вітровальним дерево від цього не стає. У таких умовах корені дуже довгі і створюють велику площу опору; корені сусідніх дерев зростаються, що значно підвищує їх вітростійкість. У перезволожених ґрунтах, де добре розвинутий моховий покрив, нерідко утворюються придаткові корені. Коренева система завершує формування до 40 років, потім вона тільки подовжується і потовщується.
Хвоя щільна, 6-13 см у довжину, темно-зелена з сизим нальотом, широка (1-2 мм), тригранна, зібрана в пучки по 5. Тривалість життя хвої — 5-11 років.
Сибірська сосна дуже схожа на європейську кедрову сосну (Pinus cembra) та звичайну сосну (Pinus sylvestris). Відрізнити від останньої можна за хвоєю — у сибірської сосни хвоїнки зібрані в пучки по 5 штук, у звичайної сосни — по 2.
Сибірська сосна — однодомна. Квітне у червні. Макростробіли (насінневі шишки) — жіночі репродуктивні органи сибірської сосни, що містять насіння, — прямостоячі, дворічні, темно-червоного або світло-бурого кольорів, майже циліндричні, 5—13 см у довжину, діаметром — 5-8 см, на товстій ніжці довжиною 8 мм. Розміщуються вертикально на кінцях пагонів збоку від верхівкової бруньки. Зазвичай їх — 1-4 на пагоні, рідше — 7-9. Утворюються лише на освітлених гілках. Містять 80-140 насінин (з яких тільки 50-60 є повноцінними). Запилюються вітром у травні-червні.
Мікростробіли (пилкові шишки) — чоловічі репродуктивні органи, в яких дозріває пилок, — однорічні, карміново-фіолетового кольору, яйцеподібні, довжиною 2-3 см, зібрані у групи по 2-60 штук в основі пагонів.
Якщо освітлення вдосталь — крони обох шишок можуть формуватися на одній гілці.
Тверді насінини, так звані кедрові горіхи, дозрівають у серпні—вересні, наступного року після запилення. Насінина яйцеподібна, коричнева, довжиною 8-14 мм і 6-9 мм в ширину, з товстою дерев'янистою шкаралупою. Маса 1000 насінин — 100—400 г. Дозріле насіння легко лущиться.
Шишки утворюються лише у верхній частині крони — висотою 1-1,5 м (рідко — 2 м). Насіння починає з'являтися на поодиноких садових деревах у 15-30 років, якщо вони мають належний догляд і підгодівлю. У густих лісових насадженнях — у 40-50 років. Гарні врожаї бувають кожні 4-5 років, відмінні — що 10-15. У врожайні роки на дорослому дереві буває до 80-100 шишок, рідко — 140. Посилене розмноження триває з 160 до 260 років, після чого поступово згасає. Розмножується лише в групових насадженнях, адже вид анемохорний (вітрозапильний).
Розмножується сибірська сосна насінням. Сходи можливі й після 4 років відлежування. Шишки дозрівають у кінці серпня — на початку вересня наступного після цвітіння року і падають разом із насінням на землю.
Для садових насаджень насіння дерева краще сіяти в рік збирання, у кінці вересня — на початку жовтня, за місяць до замерзання ґрунту. Перші 20 років сосна росте дуже повільно — сантиметрів на 10 щороку. Далі — вже на 30-40 см на рік. У дорослому віці дерево погано переносить пересаджування. У 4-5 років його висота становить 15 см, у 10 років — до 1,5 м, у 20 — 2,5 м, у 30 — до 9 м, діаметр крони — 3 м. У 70 років сибірська сосна сягає 23 м заввишки, діаметр стовбура — 0,5 м. У 100 років висота дерева становить близько 27 м. Тривалість життя сосни може становити до 800—850 років.
Штучно дерево розводять і вегетативно — живцями, які прищеплюють на інших видах сосни — наприклад, на сосні звичайній. Живець верхівки дорослого кедра, прищеплений на підліткове дерево, добре приживається, швидко галузиться і вже через 3-4 роки дає шишки[5].
Найкращий час щеплення — перша половина травня, коли в прищепі (маленькому деревці сосни чи кедра) починають гнати смоли. Прищеплюють невеликий кедровий живець із брунькою на головний верхівковий торішній пагін[5].
Сибірська сосна має дуже великий ареал — від верхів'я річки Вичегди на північному-сході європейської частини Росії і до верхів'я річки Алдан у Східному Сибіру. На північ ця сосна доходить до 68° 30' північної широти вздовж річки Єнісей, на півдні — до півночі Монголії. Ліси сибірської сосни ростуть у хвойно-тайговій зоні, північній частині Євразії, у центрі Китаю, в Японії, Північної Кореї, Монголії, а також у Північній Америці.
У минулому дерево було поширене ще ширше і густіше, але його винищили лісові пожежі та масові вирубки — для збирання кедрових горіхів і отримання цінної деревини. Відомо, що предки цього виду — родом зі Східної Азії — в третинний період (близько 66-2,5 млн років тому) охоплювали велику територію від Азії до Європи[6].
Сибірська сосна надає перевагу родючим, добре дренованим, свіжим, глибоким, легким суглинкам. Дерево світлолюбне, але в молодості досить тіньовитривале — нормально розвивається під пологом материнських рослин. Зимостійкість дуже висока — без пошкоджень витримує морози до — 50 °C.
Сибірська сосна вимоглива до вологості ґрунту, до відносної вологості повітря, особливо в зимовий період. Якщо вологість буде недостатньою — насіння не утвориться, тому в місцях із сухим кліматом рости не може, що обмежує її розселення в лісостепу.
Якщо насіння звичайної сосни поширює вітер, то кедрові горіхи для нього заважкі. Допомагає дереву горіхівка — птах, трохи менший за галку. Довгим дзьобом горіхівка вилущує з шишок горіхи, частину з'їдає, а решту складає під язик в особливий мішечок, який вміщує 8—10 насінин. У надійному місці серед моху, під кущем або шматком кори птах ховає горіхи. Взимку, у сильні завірюхи, піднімає їх вище, щоб не замело снігом. Але частина схованок лишається глибоко під снігом. Навесні на їх місці з'являються молоді паростки кедра.
Найстаріші насадження сосни людиною, що збереглися донині — це Толгський кедровий гай, розташований поблизу колишнього Толгського монастиря на березі Волги, за 8 кілометрів від Ярославля. Посаджений він був ще за часів Івана Грозного, у 70-х роках 16 століття[7]. Толгські «кедри» — потужні дерева з широкою кроною і товстими, більше метра в діаметрі, стовбурами. Незважаючи на свій поважний чотирьохсотлітній вік, вони досі плодоносять.
Коренева губка і трутовик Швейнітца вражають коріння дерева, що сприяє вітровалу.
Головне багатство сибірської сосни — так звані кедрові горіхи. Вони смачні, поживні та цілющі, містять вітамін А (ретинол), вітаміни групи В (протиневротичні), які покращують серцеву діяльність і необхідні для нормальної діяльності нервової системи. Особливо багато в насінні вітаміну E (токоферолу, що в перекладі з грецької означає «несу потомство»). Недарма в роки добрих врожаїв насіння значно зростає і плодовитість соболя та вивірок[8]. Медики стверджують, що кедрові горіхи здатні попереджувати туберкульоз та малокрів'я[8].
Смола дерева — живиця — має бальзамуючі властивості. Здавна мешканці Сибіру та Уралу використовували її для лікування гнійних ран, порізів, опіків. У часи Німецько-радянської війни кедрову живицю успішно використовували в шпиталях для лікування поранених солдат. Вона вберігає рани від зараження, зупиняє гангренозні процеси[8]. Також живиця містить до 19 % скипидару[9].
Хвоя дерева багата на вітамін C, каротин, а також кальцій, фосфор, марганець, залізо, мідь, кобальт.
Цінна деревина сибірської сосни. Вона стійка до гниття і розтріскування, легко обробляється, має гарну текстуру, приємний запах та бактерицидні властивості. З неї виготовляють меблі. У шафах, зроблених із сибірської сосни, не заводиться міль.
Деревина сосни резонансна, тому з неї виготовляють музичні інструменти. Також вона має меншу щільність і легша в обробці, ніж, наприклад, деревина сосни звичайної, з неї виготовляють олівці та акумуляторний шпон.
Вулики, виготовлені з деревини сибірської сосни, добре заселяються бджолами. А молоко в такому дерев'яному посуді довго не прокисає, має приємний смак.
Мешканці тайги називають сибірську сосну «хлібним деревом». Її насінини — кедрові горіхи — їдять сирими, з них видавлюють олію, роблять висококалорійні вершки та молоко[10].
У Сибіру горіхи переробляють на спеціальних заводах. Столову олію отримують холодним пресуванням, а технічну — під час повторного, гарячого. Олія з кедрових горіхів ясно-жовтого кольору, з приємним смаком, належить до жирних висихаючих олій і має велике значення не лише як харчовий продукт, але й високо цінується в лакофарбовій промисловості (для виготовлення олійних фарб, лаків), а також у парфумерії та медицині.
В ядрах кедрових горіхів на 37 % вуглеводів і білкових речовин припадає до 50 % жирів[10]. Але такий високий вміст рослинної олії досягається тільки у стиглих плодах. Якщо збивати зелені шишки, горіхи будуть неповноцінні, лише пошкоджуються плодоносні гілки.
Макуха, що залишається після виготовлення олії, використовується для виготовлення халви. Дуже тонко розтираючи горіхи з водою отримують кедрове молоко. Так само роблять і вершки, лише кількість води в них мінімальна[10].
Сибірська сосна дає багато пилку і застосовується як декоративна рослина — в одиничних та групових насадженнях.
Виділяючи фітонциди, дерево очищує повітря. У лісі сибірської сосни мікрофлори в 2-3 рази менше, ніж, наприклад, у березовому. Повітря в таких насадженнях майже стерильне[11], а деревина відлякує міль, комарів та мошок.
Однак сибірська сосна дуже чутлива до забрудненості повітря шкідливими газами. Тому її небажано саджати поблизу великих промислових підприємств.
Заготівля кедрових горіхів — давній традиційний промисел сибіряків. У дореволюційні роки в багатьох районах Західного Сибіру він мав вельми важливе значення в господарській діяльності населення, а місцями був основним джерелом грошових доходів. Досі серед населення тайгових селищ існують вислови: «шишкувати», «промишляти» або «бити шишку», збереглися кігті, байдони, тертки, поджі та інші знаряддя промислу[12].
До революції врожаї кедрових горіхів часто збирали непродумано: просто зрубували здорові дерева. З 30-х років і досі збиральники — шишкарі — залазять на дерева і особливими жердинами збивають з них шишки[7].
На початку 60-х років минулого століття в СРСР кедрові сосни охоплювали понад 25 мільйонів гектарів[7].
Thông Siberi (danh pháp hai phần: Pinus sibirica) là một loài thông trong họ Thông (Pinaceae) có tại khu vực Siberi từ kinh độ 58° đông trong khu vực dãy núi Ural kéo dài về phía đông tới 126° kinh đông trong khu vực dãy núi Stanovoy Khrebet ở miền nam Cộng hòa Sakha, và từ Igarka tại 68° vĩ bắc trong thung lũng hạ lưu sông Enisei kéo dài về phía nam tới 45° vĩ bắc tại miền trung Mông Cổ. Tại phía bắc khu vực phân bố của nó, nó mọc tại các cao độ thấp, thông thường 100–200 m, trong khi xa hơn về phía nam nó là loại cây miền núi, mọc tới cao độ 1.000-2.400 m. Thông thường nó đạt tới đường giới hạn cây thân gỗ trong các khu vực này. Kích thước cây trưởng thành có thể đạt là cao 30–40 m và đường kính thân cây 1,5 m.
Nó là thành viên của nhóm thông trắng (phân chi Strobus) trong chi Thông (Pinus), và giống như mọi thành viên khác của nhóm này, các lá kim của nó mọc thành bó (chùm) gồm 5 lá kim, với các vỏ bao sớm rụng. Các lá kim dài 5–10 cm. Các nón của thông Siberi dài khoảng 5–9 cm. Các hạt dài 9–12 mm chỉ có cánh dạng dấu vết và được phát tán nhờ chim bổ hạt đốm.
Một số nhà thực vật học coi thông Siberi chỉ như là thứ hay phân loài của thông Thụy Sĩ (Pinus cembra) khá tương tự. Nó khác ở chỗ có các nón to hơn một chút và các lá kim có 3 ống nhựa thay vì 2 ở thông Thụy Sĩ.
Giống như các loài thông trắng châu Âu và châu Á khác, thông Siberi đề kháng rất tốt trước gỉ sét phồng rộp thông trắng (Cronartium ribicola). Thông Siberi có giá trị lớn trong nghiên cứu lai ghép và biến đổi gen để phát triển các dạng thông có sức đề kháng cao với bệnh gỉ sét.
Thông Siberi là cây cảnh phổ biến trong các công viên và các khu vườn lớn ở các khu vực có khí hậu lạnh, chẳng hạn như miền trung Canada, mặc dù không phát triển nhanh nhưng ổn định tại nhiều nơi. Nó chịu giá lạnh mùa đông rất tốt, với nhiệt độ có thể xuống tới -60 °C cùng gió mạnh. Hạt thông Siberi cũng được thu hoạch để bán như một loại hạt ăn được.
Tên gọi trong tiếng Nga Кедр сибирский (Kedr Sibirskiy) thông thường được dịch sang tiếng Việt như là "tuyết tùng Siberi" hay "bá hương Siberi"; nhưng cần lưu ý là tuyết tùng/bá hương là các loài cây thuộc chi Cedrus còn thông Siberi là một loài thông thật sự.
Thông Siberi (danh pháp hai phần: Pinus sibirica) là một loài thông trong họ Thông (Pinaceae) có tại khu vực Siberi từ kinh độ 58° đông trong khu vực dãy núi Ural kéo dài về phía đông tới 126° kinh đông trong khu vực dãy núi Stanovoy Khrebet ở miền nam Cộng hòa Sakha, và từ Igarka tại 68° vĩ bắc trong thung lũng hạ lưu sông Enisei kéo dài về phía nam tới 45° vĩ bắc tại miền trung Mông Cổ. Tại phía bắc khu vực phân bố của nó, nó mọc tại các cao độ thấp, thông thường 100–200 m, trong khi xa hơn về phía nam nó là loại cây miền núi, mọc tới cao độ 1.000-2.400 m. Thông thường nó đạt tới đường giới hạn cây thân gỗ trong các khu vực này. Kích thước cây trưởng thành có thể đạt là cao 30–40 m và đường kính thân cây 1,5 m.
Nó là thành viên của nhóm thông trắng (phân chi Strobus) trong chi Thông (Pinus), và giống như mọi thành viên khác của nhóm này, các lá kim của nó mọc thành bó (chùm) gồm 5 lá kim, với các vỏ bao sớm rụng. Các lá kim dài 5–10 cm. Các nón của thông Siberi dài khoảng 5–9 cm. Các hạt dài 9–12 mm chỉ có cánh dạng dấu vết và được phát tán nhờ chim bổ hạt đốm.
Một số nhà thực vật học coi thông Siberi chỉ như là thứ hay phân loài của thông Thụy Sĩ (Pinus cembra) khá tương tự. Nó khác ở chỗ có các nón to hơn một chút và các lá kim có 3 ống nhựa thay vì 2 ở thông Thụy Sĩ.
Giống như các loài thông trắng châu Âu và châu Á khác, thông Siberi đề kháng rất tốt trước gỉ sét phồng rộp thông trắng (Cronartium ribicola). Thông Siberi có giá trị lớn trong nghiên cứu lai ghép và biến đổi gen để phát triển các dạng thông có sức đề kháng cao với bệnh gỉ sét.
Thông Siberi là cây cảnh phổ biến trong các công viên và các khu vườn lớn ở các khu vực có khí hậu lạnh, chẳng hạn như miền trung Canada, mặc dù không phát triển nhanh nhưng ổn định tại nhiều nơi. Nó chịu giá lạnh mùa đông rất tốt, với nhiệt độ có thể xuống tới -60 °C cùng gió mạnh. Hạt thông Siberi cũng được thu hoạch để bán như một loại hạt ăn được.
Tên gọi trong tiếng Nga Кедр сибирский (Kedr Sibirskiy) thông thường được dịch sang tiếng Việt như là "tuyết tùng Siberi" hay "bá hương Siberi"; nhưng cần lưu ý là tuyết tùng/bá hương là các loài cây thuộc chi Cedrus còn thông Siberi là một loài thông thật sự.
Кедровая сосна очень распространена в Западной Сибири по всей лесной полосе от 48 до 66° с. ш., в Восточной Сибири в связи с вечной мерзлотой северная граница ареала резко отклоняется к югу. На запад от Урала распространяется лишь до Тиманского кряжа. В Центральном Алтае верхняя граница распространения лежит на высоте 1900—2000 м над уровнем моря, а в южных районах она поднимается до высоты 2400 м[7]. Сибирский кедр растёт также на территории Казахстана, Северной Монголии и Китая (в провинциях Хэйлунцзян, Внутренняя Монголия, Синьцзян}[9].
Характерное дерево темнохвойной тайги, может образовывать чистые леса — кедрачи, либо входить в состав смешанных лесов с другими хвойными породами[10]. В горах и на болотах образует стланиковые формы. Предпочитает супесчаные и суглинистые почвы, но может расти и на каменистых субстратах и сфагновых болотах. Сибирская кедровая сосна морозостойка, теневынослива, требовательна к теплу, влажности воздуха и почвы. В основном, избегает почв с близким залеганием вечной мерзлоты.
На территории европейского севера России существуют посадки сибирского кедра. Это старые «дореволюционные» кедровые рощи: в Архангельской области это Коряжемская, Черевковская, Соезерская, Сийская и две соловецкие; в Вологодской области — Чагринская под Грязовцем, Катаевская и Петряевская вблизи Великого Устюга. В XVI веке на землях Толгского монастыря под Ярославлем была заложена роща сибирского кедра площадью в десятину; около пятидесяти деревьев живы до сих пор и обильно плодоносят[3].
Между сибирским кедром и кедровкой исторически сложились взаимно полезные межвидовые консортивные связи. Семена служат кедровке основным кормом и, как результат, в процессе эволюции это отразилось на строении некоторых её органов и образе жизни, а инстинкт запасания кедровкой корма на зиму оказался полезным для естественного возобновления сибирского кедра и формирования кедровников. Создавая запасы семян, кедровка прячет их небольшими (до 30 орешков) порциями в многочисленных местах, более или менее равномерно расположенных на непокрытых и покрытых лесом площадях в верхних горизонтах почвы и в моховом покрове. Благодаря этому в местах, где семена кедровкой были потеряны или по каким-либо другим причинам не использованы, образуются одиночные или групповые всходы[11].
Помимо кедровки, семенами кедра сибирского питаются бурундук, белка, соболь, медведь, дятел, поползень и др., но облигатными консортами кедровой сосны их назвать нельзя: в рационе этих животных семена этой породы не являются обязательными. Только соболю, как показали наблюдения[12] для нормальной жизнедеятельности и воспроизводства требуется некоторое количество семян.
Среди животных, питающихся другими частями сибирского кедра (хвоей, древесиной, лубом и т. д.) облигатные консорты, по-видимому, отсутствуют. Нет облигатных консортов у сибирского кедра, вероятно и среди грибов, в том числе образующих микоризу. Хотя кедровая сосна — растение в сильной степени микотрофное и при отсутствии микоризы расти не может, связанные только с сибирским кедром грибы-микоризообразователи до сих пор не выявлены. Известно пока только одно: кедр сибирский развивает микоризу с теми же видами грибов, что и другие лесообразующие породы[11].
В состав сибирского кедра входит большое количество биологически активных веществ, различные части растения (древесина, кора, хвоя, орехи) неоднократно исследовались на предмет выявления значимых для фармакологии компонентов.
Масло ореха сибирского кедра нормализует липидный спектр крови, снижает уровень холестерина, способствует уменьшению избыточной массы тела[13]. Ряд физиологических эффектов этого масла связан с наличием в нём выявленных терпенов[14].
Древесина сибирского кедра мягкая, лёгкая и прочная, с приятным запахом, высоко ценится, применяется, в частности, для производства карандашей, обладает красивой текстурой, оттенками от розово- и светло-бежевого до нежно-шоколадного и тёмно-коричневого. Она не поддается влаге и не разъедается жучками, почти не подвержена гниению, червоточине. Легко обрабатывается, очень хорошо строгается, полируется и высыхает практически без растрескивания. Благодаря этим свойствам древесина кедра используется в производстве мебели, поделок, жилищном строительстве, отделке помещений. Древесина сибирского кедра обладает отличными резонансными свойствами: из неё делают рояли, арфы, гитары[3].
Запас древесины в кедровниках среднего возраста — 260—560 м³/га[7].
Оставшиеся на лесосеках пни используют для смолокурения.
В традиционных ремёслах, кроме древесины, используются тонкие корни кедра. Из них плетут сосуды разных форм и размеров — корневатики.
«Кедровые орешки» — ценный пищевой продукт, могут употребляться в пищу как в сыром виде, так и после термообработки. По количеству фосфатидного фосфора кедровые орехи превосходят все другие виды орехов и семена масличных культур и равноценны сое — наиболее богатому источнику лецитина среди растительного сырья. Суточную потребность человека в таких дефицитных микроэлементах, как марганец, медь, цинк и кобальт, обеспечивают 100 г ядра орехов. Они же являются богатым источником иода. Среди углеводов в семенах кедра содержится (%): крахмала — 5,80; глюкозы — 2,83; декстринов — 2,26; клетчатки — 2,21. Фруктоза и сахароза составляют лишь 0,25 и 0,44 %. Белок кедровых орехов отличается высоким содержанием лизина, метионина и триптофана — наиболее дефицитных незаменимых аминокислот, обычно лимитирующих биологическую ценность белков.
Урожай «орехов» в различных типах кедровых лесов Западной Сибири — от 10 до 640 кг/га (широкотравные кедровники — самые урожайные, сфагновые — низкоурожайные)[7].
«Кедровый орех» — народное название, с научной точки зрения семена голосеменных растений не могут иметь тип плода «орех».
Орехи идут на изготовление кедрового жирного масла. Оно содержит в два раза больше витамина Е по сравнению с грецким орехом и миндалём, а также витамина Р (незаменимые жирные кислоты). По сумме жирных кислот кедровое масло превосходит арахисовое, соевое, подсолнечное, кукурузное и хлопковое масла. Кедровое масло используют в пищевой промышленности, медицине, мыловарении, для изготовления олифы и лаков. Жмых используется в качестве пищевого продукта для людей и животных, а с конца XX века — и в производстве биологически активных добавок.
Хвоей кедра лечат цингу, живицей — раны, порезы и ожоги. В народной медицине настой скорлупы свежих орехов пьют при глухоте, нервных расстройствах, болезнях печени и почек, от геморроя, отваром скорлупы моют руки и ноги для удаления волосатости[15].
Масло кедрового ореха является полноценным источником полиненасыщенных жирных кислот (ПНЖК). Для удовлетворения суточной потребности незаменимых жирных кислот необходимо ежедневно употреблять около 20 мл масла в день. Оказывает холестериноснижающее действие, способствует нормализации липидного спектра крови (уровень холестерина ЛПВП повысился на 29 %, а уровень ЛПНП снизился на 21 %, индекс атерогенности понизился на 40 %), снижению систолического артериального давления и уменьшению избыточной массы тела[16].
Измельчённые кедровые орехи угнетают желудочную секрецию, уменьшается выработка желудочного сока и снижается его кислотность. Сто граммов кедровых орехов покрывает суточную потребность человека в витамине Е[17].
Подтверждена профилактическая эффективность кедрового масла при его включении в диетическое питание больных с сердечно-сосудистой патологией[18].
Можно производить кондитерские изделия, обогащенные белковыми продуктами из ядер орехов кедровой сибирской сосны, которые могут быть рекомендованы для функционального и лечебно-профилактического питания[19]. На основе кедрового масла разработаны рецептуры трёхкомпонентных смесей растительных масел, оптимизированных по составу кислот ω-3 и ω-6 и предназначенных для функционального питания. Разработаны комбинированные продукты с кедровым жмыхом: сыры, майонезы, кондитерские пасты, крупы быстрого приготовления, пищевые концентраты — полуфабрикаты мучных кондитерских изделий, хлебобулочные изделия.[18]
В 2014 году были проведены исследования полиморфизма сосны сибирской кедровой по пяти локусам (RPS-124, RPS-90, PTTX-2123, PTTX-2146, PICO) с температурой отжига праймеров 55 ˚С. Анализ показал, что по RPS-124, RPS-90, PTTX-2123 уровень изменчивости небольшой, деревья являются мономорфными, однако по PTTX-2146 выявлен третий аллельный вариант, который характерен для кедрового стланика, что говорит о вероятности далёкой гибридизации. Наибольший уровень генетического полиморфизма показывает аллель PICO, выявлены четыре формы быстрых аллелей. Учёные пришли к выводу, что для сосны сибирской кедровой южно-якутской популяции (Олёкминский район Якутии) характерна относительная мономорфность, а в отдельных ценопопуляциях (посёлок Нерюктяйинский 2-й) имеется полиморфизм по PICO и PTTX-2146[20].
Кедровая сосна очень распространена в Западной Сибири по всей лесной полосе от 48 до 66° с. ш., в Восточной Сибири в связи с вечной мерзлотой северная граница ареала резко отклоняется к югу. На запад от Урала распространяется лишь до Тиманского кряжа. В Центральном Алтае верхняя граница распространения лежит на высоте 1900—2000 м над уровнем моря, а в южных районах она поднимается до высоты 2400 м. Сибирский кедр растёт также на территории Казахстана, Северной Монголии и Китая (в провинциях Хэйлунцзян, Внутренняя Монголия, Синьцзян}.
Основная статья: Кедровый лесХарактерное дерево темнохвойной тайги, может образовывать чистые леса — кедрачи, либо входить в состав смешанных лесов с другими хвойными породами. В горах и на болотах образует стланиковые формы. Предпочитает супесчаные и суглинистые почвы, но может расти и на каменистых субстратах и сфагновых болотах. Сибирская кедровая сосна морозостойка, теневынослива, требовательна к теплу, влажности воздуха и почвы. В основном, избегает почв с близким залеганием вечной мерзлоты.
На территории европейского севера России существуют посадки сибирского кедра. Это старые «дореволюционные» кедровые рощи: в Архангельской области это Коряжемская, Черевковская, Соезерская, Сийская и две соловецкие; в Вологодской области — Чагринская под Грязовцем, Катаевская и Петряевская вблизи Великого Устюга. В XVI веке на землях Толгского монастыря под Ярославлем была заложена роща сибирского кедра площадью в десятину; около пятидесяти деревьев живы до сих пор и обильно плодоносят.
新疆五针松（学名：Pinus sibirica）为松科松属的植物。分布于俄罗斯以及中国大陆的新疆等地，生长于海拔1,600米至2,350米的地区，目前已由人工引种栽培。
西伯利亚红松（植物分类学报）
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
.jpg)
.jpg)
