Nile region, oases, Mediterranean region, Egyptian desert, Res Sea coastal strip, Gebel Elba and Sinai (St.Katherine).
Tropical and warm temperate regions worldwide.
Damp shaded cliffs, wells, ponds and seapages.
Die Nooienshaarvaring, ook: Vrouehaar[1] (Adiantum capillus-veneris) is 'n meerjarige varing wat hou van skadu- of halfskadutoestande en baie water benodig. Die plant is delikaat en het plat, hartvormige blare aan dun, swart stele. Gedy in rotsskeure waar water konstant drip. Moet nooit uitdroog nie. Dit is rypgevoelig. Die plant kom in al die provinsies van Suid-Afrika voor, maar is nie endemies nie.[1]
'n Bos van Nooienshaarvarings.
Nooienshaarvaring wat tussen rotse groei.
'n Blaar.
Die Nooienshaarvaring, ook: Vrouehaar (Adiantum capillus-veneris) is 'n meerjarige varing wat hou van skadu- of halfskadutoestande en baie water benodig. Die plant is delikaat en het plat, hartvormige blare aan dun, swart stele. Gedy in rotsskeure waar water konstant drip. Moet nooit uitdroog nie. Dit is rypgevoelig. Die plant kom in al die provinsies van Suid-Afrika voor, maar is nie endemies nie.
'n Bos van Nooienshaarvarings.
Nooienshaarvaring wat tussen rotse groei.
'n Blaar.
Adiantum capillus-veneris (culantrillo de pozu), sinónimu: Adiantum pedantum L, ye una especie de felechu del xéneru Adiantum.
Ye un pequeñu felechu viviegu qu'algama los 10-40 cm. d'altor. Con tarmu erecto y fronde finamente pinnada con peciolu negru.
Tien una distribución cosmopolita, ye nativu del oeste y sur d'Europa, África, Norteamérica y Centroamérica. Frecuente en murios, covarones y veres de regueros. Cultívase comúnmente como planta ornamental.
Ácidu gálico y tánico, principios amargosos, goma, traces d'aceite esencial, abondoses mucílagos, flavonoides.[1]
Ye un escelente demulcente, con efeutu antiinflamatoriu, béquico, mucolíticu y expectorante.
Sirve como desintoxicante en casos d'etilismo, galactógeno, antifurfuráceo, según autores diaforético. Astrinxente, emoliente, diuréticu, emenagogo.
Indicáu para farinxitis, bronquitis, catarros, asma. Cistitis, uretritis. N'usu tópicu usar en: dermatitis, estomatitis, gingivitis, parodontopatías, vulvovaginitis.
=== Preparación, recetes usen les sumidaes aérees (frondes). Recoyer en xunu y xunetu.
Como sustitutu del té. Dende la Grecia antigua usar pa combatir la cayida del pelo, esmagayáu y entemecíu con aceite o vinagre.
Trachypteris capillus-veneris describióse por Carlos Linneo y espublizóse en Species Plantarum 2: 1096. 1753.[2]
Adiantum: nome xenéricu que provién del griegu antiguu, que significa "nun moyar", en referencia a les fueyes, pola so capacidá de refundiar l'agua ensin moyase.
capillus-veneris: epítetu
.
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. Adiantum capillus-veneris (culantrillo de pozu), sinónimu: Adiantum pedantum L, ye una especie de felechu del xéneru Adiantum.
Adiantum capillus–veneris, baldırıqara (lat. Adiantum capillus–veneris) - adiantkimilər fəsiləsinin adiant cinsinə aid bitki növü.
Bu, ayıdöşəyinin bir növüdür. Azərbaycanda bu bitki Abşеronda və Lənkəran dağlarında yayılmışdır.
Məhəmməd Möminə (1697) görə adiant həlimi ilə sarğı saç tökülməsinə, qızılcaya və babasilə qarşı xеyirlidir. Xarici vasitə kimi istifadə olunduqda adiant otu kеçəlləşmədə və yеni saçın çıxması üçün kömək еdir. Adiantın qurumuş "saçı"-nın həlimi ishala qarşı xеyirlidir. Bu bitkinin yarpaqlarındın hazırlanan mərhəm irinli yaraları müalicə еdir, həşəratlar dişləyərkən xеyirlidir. Həlimini içmək və həmçinin yarpağının tozu ilə inək sümüyünün iliyini qarışdırıb başa komprеs qoymaq və məlhəm sürtmək baş ağrısına xеyirlidir. Adiantın yanmış tozu irinli yaralarda və qoturda istitfadə olunur. Adiantın həlimi astmada, ürək döyüntüsü, sinədə ağrılarda, sarılıqda, daşlarda və doğuşdan sonrakı qanaxmada xеyirlidir. Həddindən artıq qəbul еtdikdə dalağa ziyan gətirir, bunu mastika ağacının kitrəsi tarazlaşdırır. Təzə yarpağları daxilə qəbul еtdikdə onun dozası – 21 q. qədər, həlimi 60 q. qədərdir. Ciyər xəstəliyində onu еyni çəkidə ətirli bənövşə və onun yarası qədər biyan kökü əvəz еdir (45. s. 311) .
Bu bitki haqda Əbu Rеyhan Biruninin "Kitabüs-saydana fit-tibb" (tibdə farmakoqnoziya) əsərində məlumat vеrilir. Məhəmməd Mömində vеrilən anoloji məlumatlar İbn Sinanın "Qanun" kitabının II cildində də göstərilir. Ortaəsr ərəb alimi İbn Məsavеyh təsdiq еdirdi ki, adiantdan düzəldilən dava-dərman mədəni yumşaldır (2. s. 149). "Baldırıqara" və "pərsiyavuşan" adları altında adiant ortaəsrə aid türkdilli tibb kitabı olan "Tibbnamə"-də yada salınır.
Şimali Amеrikada adiant növlərindən birini təravətləndirmək, bəlğəm gətirmək və həyat tonusunu qaldırmaq üçün istifadə еdirlər. Onun iki başqa növü Hindistan və Sеylonun ənənəvi təbabətində qədimdən istifadə еdilir. Onların yarpağlarını şəkərli diabеt, öskürək və qızdırma zamanı istifadə еdirlər. Xaricdən isə onu dəri xəstəliklərində işlədirlər. Yarpağlarının həlimindən isitmə zamanı qəbul еdirlər. Xaricdən qızıl yеl xəstəliyinə qarşı istifadə еdirdilər. Bitki dizеntеriyada, qan xəstəliklərində, xora və ürək gеtmədə istifadə еdilir. Müasir Azərbaycan xalq təbabətində adiantın yarpaq və köklərinin sulu həlimi qəndlə bəlğəm gətirici,öskürəyə qarşı, işlətmə və sidikqovucu vasitə kimi qəbul еdilir. Qadınlar saçlarına parıltı vеrmək üçün bu bitkinin həlimindən istifadə еdirlər.
Müasir tibbdə adiant gеniş tətbiq olunmur. Onun kimyəvi quruluşu hələ də yaxşı öyrənilməyib.
Adiantum capillus–veneris, baldırıqara (lat. Adiantum capillus–veneris) - adiantkimilər fəsiləsinin adiant cinsinə aid bitki növü.
Bu, ayıdöşəyinin bir növüdür. Azərbaycanda bu bitki Abşеronda və Lənkəran dağlarında yayılmışdır.
La capil·lera, falzia o falzilla[1] (Adiantum capillus-veneris) és una espècie de falguera dins el gènere Adiantum.
Etimològicament capillus-veneris significa "cabells de Venus" fent referència a la semblança dels fins i abundants pecíols negres a una cabellera.
Originària de l'Europa occidental i del Sud a més d'Àfrica, Amèrica del Nord i Amèrica Central, actualment està estesa per gairebé tot el món. Es fa en parets humides i llocs que degoten o boques de pou, especialment sobre calcària.
Aquesta planta és una falguera que mesura entre 20 i 70 cm d'alçada. Posseeix un rizoma serpentejant. Les frondes són bipinnatisectes amb segments cuneïformes i amb els pecíols una mica més grans que la làmina foliar i amb un color negre molt llustrós.
La falzia és una planta que es pot trobar en zones tant urbanitzades com campestres i s'estén per la zona central, occidental i meridional d'Europa, el nord d'Àfrica i també a Amèrica Central i algunes zones de Nord-amèrica. És molt freqüent en zones riberenques i a les vores de rierols. Apareix sobretot en grutes, murs i als voltants de fonts naturals. Es cultiva en algunes zones com a plantes ornamentals.
Tradicionalment, s'ha fet servir com a pectoral i emmenagoga a la medicina casolana. També s'ha usat com a planta d'interior per la delicadesa de les seves frondes.
La capil·lera, falzia o falzilla (Adiantum capillus-veneris) és una espècie de falguera dins el gènere Adiantum.
Planhigyn blodeuol o deulu'r friallen yw Briger Gwener sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Pteridaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Adiantum capillus-veneris a'r enw Saesneg yw Maidenhair fern.[2] Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Briger Gwener, Briger Gweno, Diwlith, Diwlydd, Gwallt Gwener.
Mae'n llysieuyn lluosflwydd ac mae fwy neu lai'n fytholwyrdd. Lleolir y dail gyferbyn ei gilydd neu wrth y bonyn. Mae'r blodau, sy'n ddeuryw yn glwstwr taclus ar y prif fonyn. Ceir 5 petal, briger a sepal ar bob blodyn.
Planhigyn blodeuol o deulu'r friallen yw Briger Gwener sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Pteridaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Adiantum capillus-veneris a'r enw Saesneg yw Maidenhair fern. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Briger Gwener, Briger Gweno, Diwlith, Diwlydd, Gwallt Gwener.
Mae'n llysieuyn lluosflwydd ac mae fwy neu lai'n fytholwyrdd. Lleolir y dail gyferbyn ei gilydd neu wrth y bonyn. Mae'r blodau, sy'n ddeuryw yn glwstwr taclus ar y prif fonyn. Ceir 5 petal, briger a sepal ar bob blodyn.
Netík Venušin vlas (Adiantum capillus-veneris), též netík ženský vlas je kapradina z čeledi křídelnicovité (Pteridaceae).
Je to stálezelená rostlina s plazivým oddenkem a pérovitě členěnými listy tvaru trojúhelníku na černém stonku. Původem je ze subtropických a tropických oblastí, ale rozšířen je takřka kosmopolitně. Většinou roste na vápenatých horninách v blízkosti pramenů. V chladných oblastech může růst kolem termálních pramenů.
Rostliny v jižní a západní Evropě, Africe a Asii mají 60 chromozomů (2n = 60), čili jsou diploidní, severoamerické mají 120 chromozomů (2n = 120), jsou tetraploidní.
V podmínkách střední Evropy se pěstuje ve sklenících, snáší jen slabé mrazy. Jako ohrožený a chráněný druh je uveden v Červené knize Ukrajiny, chráněný je i ve Švýcarsku.
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Adiant Venušin na slovenské Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu netík venušin vlas ve Wikimedia Commons
Netík Venušin vlas (Adiantum capillus-veneris), též netík ženský vlas je kapradina z čeledi křídelnicovité (Pteridaceae).
Je to stálezelená rostlina s plazivým oddenkem a pérovitě členěnými listy tvaru trojúhelníku na černém stonku. Původem je ze subtropických a tropických oblastí, ale rozšířen je takřka kosmopolitně. Většinou roste na vápenatých horninách v blízkosti pramenů. V chladných oblastech může růst kolem termálních pramenů.
Rostliny v jižní a západní Evropě, Africe a Asii mají 60 chromozomů (2n = 60), čili jsou diploidní, severoamerické mají 120 chromozomů (2n = 120), jsou tetraploidní.
V podmínkách střední Evropy se pěstuje ve sklenících, snáší jen slabé mrazy. Jako ohrožený a chráněný druh je uveden v Červené knize Ukrajiny, chráněný je i ve Švýcarsku.
Der Gewöhnliche Frauenhaarfarn (Adiantum capillus-veneris), auch einfach Frauenhaarfarn, Frauenhaar und Venushaar (lateinisch Capillus Veneris, ursprünglich auch die Mauerraute bezeichnend)[1][2] genannt, ist eine der weltweit häufigsten und verbreitetsten Farnarten. Er gehört zur Gattung der Frauenhaarfarne (Adiantum). Er ist die einzige Frauenhaarfarnart, die ursprünglich in Europa vorkommt.
Es sind oder waren, zum Teil auch nur regional, auch folgende Bezeichnungen gebräuchlich: Frähenhor (Siebenbürgen), Frauenhaar, Frauenzopf, Güldenwiderthon (Rendsburg), Jungfrawenhaar (mittelhochdeutsch), Minnenhaar (mittelhochdeutsch) und Vrowenhaar (mittelniederdeutsch).[3]
Beim Gewöhnlichen Frauenhaarfarn handelt sich um eine grazile, ausdauernde krautige Pflanze. Das relativ kurze, kriechende Stämmchen ist mit goldbraunen bis mittelbraunen, häutigen Schuppen bedeckt.
Die meist relativ dicht am Stämmchen wachsenden Blattwedel sind hängend bis aufrecht und überhängend. Die Blattwedel sind meist 20 bis 35 (15 bis 75) Zentimeter lang und im Umriss dreieckig bis lanzettlich. Sie sind unregelmäßig zwei- bis dreifach gefiedert, wobei die einzelnen Fiederabschnitt in ihrer Form zwischen rhombisch, fächerförmig oder keilförmig schwanken, insgesamt aber ungefähr so lang wie breit sind. Der vordere Rand der Fiederchen ist nur sehr wenig gelappt. An ihrer Basis sind die sehr zarten Fiederchen schmal oder breit keilförmig verschmälert. Die Achsen der Wedel sind dünn, glänzend, und zumindest nahe der Basis, meist aber weit hinauf, dunkel gefärbt. Auf der Zeichnung von Otto Wilhelm Thomé (links) sieht man an Blattunterseiten die Sporangien, die sich in der Nähe des Blattrandes befinden, rechts unten einen Gametophyten (Prothallium), aus dem der neue Sporophyt austreibt, typisch für einen Generationswechsel bei Farnen.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 60.[4]
Der Gewöhnliche Frauenhaarfarn, der keinen starken Frost verträgt, ist weltweit in allen Regionen mit nicht zu kaltem Klima verbreitet. Dazu gehören die Tropen und Subtropen der Welt. In Europa ist der Gewöhnliche Frauenhaarfarn im Mittelmeergebiet bis in geschützte Lagen der Südalpen, sowie in Südengland zu finden. In Nordamerika findet man ihn bis in die südlichen Staaten der USA.
Die Art fehlt in Deutschland und Österreich. Sie kommt aber in der Schweiz im Tessin, im Kanton Waadt, und am Neuenburgersee vor. In Oberitalien im Veltlin steigt die Art sogar bis 1500 Meter Meereshöhe auf.
Typische Standorte sind nasse Kalkfelsen, kalkreiche steile Böschungen entlang von Flüssen oder Bächen oder überrieselte, gemörtelte Mauern. An passenden Standorten bildet diese Art oft große Bestände.
Die ökologischen Zeigerwerte nach Landolt & al. 2010 sind in der Schweiz: Feuchtezahl F = 3+ (feucht), Lichtzahl L = 3 (halbschattig), Reaktionszahl R = 5 (basisch), Temperaturzahl T = 4+ (warm-kollin), Nährstoffzahl N = 2 (nährstoffarm), Kontinentalitätszahl K = 1 (ozeanisch).[5]
Der Gewöhnliche Frauenhaarfarn wird als Zierpflanze in tropischen Parks und Gärten und in Räumen verwendet.
Auf den kanarischen Inseln wurde der Farn (und wird meist zu Dekorationszwecken noch heute) an sogenannte Destiladeras gepflanzt, das sind poröse schüsselförmige Steine, die als Wasserfilter dienen. Der Farn hält die Feuchtigkeit und verhindert so die Verdunstung des kostbaren Wassers.[6]
Gegen Husten, Erkältung, Heiserkeit oder Bronchialkatarrh kann ein Aufguss oder eine Alkoholtinktur aus den Wedeln des Gewöhnlichen Frauenhaarfarn eingenommen werden.[7]
Der Gewöhnliche Frauenhaarfarn (Adiantum capillus-veneris), auch einfach Frauenhaarfarn, Frauenhaar und Venushaar (lateinisch Capillus Veneris, ursprünglich auch die Mauerraute bezeichnend) genannt, ist eine der weltweit häufigsten und verbreitetsten Farnarten. Er gehört zur Gattung der Frauenhaarfarne (Adiantum). Er ist die einzige Frauenhaarfarnart, die ursprünglich in Europa vorkommt.
Boldirqora (Adiantum capillus-veneris L.) — qirqquloqdoshlar oilasiga mansub koʻp yillik oʻt. Togʻlardagi gʻorlarda, qoyalarning soya va sernam yoriqlarida, buloq yoqasida usadi. B. ning poya va barglaridan tayyorlanadigan kukun va ekstrakt safro va siydik haydovchi, balgʻam koʻchiruvchi, koʻkrak ogʻriqlari va nafas qisishini bosuvchi dori sifatida ishlatiladi.
Boldirqora (Adiantum capillus-veneris L.) — qirqquloqdoshlar oilasiga mansub koʻp yillik oʻt. Togʻlardagi gʻorlarda, qoyalarning soya va sernam yoriqlarida, buloq yoqasida usadi. B. ning poya va barglaridan tayyorlanadigan kukun va ekstrakt safro va siydik haydovchi, balgʻam koʻchiruvchi, koʻkrak ogʻriqlari va nafas qisishini bosuvchi dori sifatida ishlatiladi.
Adiantum capillus-veneris, majdanozi i egër apo fieri i krojeve, është një specie fieresh e gjinisë Adiantum me shtrirje në gjithë botën. Kultuivohet si fierishte kopshtesh dhe si bimë vazoje.
Adiantum capillus-veneris është endemik në Eurazi, Lindje të afërt, Azi perëndimore dhe Australi, si dhe nga jugu i Shteteve të Bashkuara të Amerikës e deri në Amerikë të Jugut. Haset dhe në dy zona veriore të Amerikës së Veriut pa lidhje me njëra-tjetrën, në Dakotë të Jugut në Sh.B.A. dhe në Kolumbinë Britanike në Kanada, në vende ku banjat e ngrohta termale lejojnë mikroklimë të ngrohtë. Gjendet në zonat klimatike të buta deri në ato tropikale me lagështi të lartë por jo deri në ngopje, nëpër baltishte apo zona gëlqerore, përfshirë këtu pyjet tropikale të shirave, shkurret dhe zonat e pyllëzuara me koniferë apo drunj gjethemëdhenj, si dhe në burime uji. Shpesh struket nëpër hije shkëmbinjsh ranorë apo gëlqerorë, duke parë nga jugu në hemisferën e jugut, dhe nga veriu në atë të veriut. Në Afrikë gjendet nëpër vendet e lagështa pranë rrymave ujore. Nëpër shkëmbinj ranorë, rritet në hije të plotë ose të pjesshme edhe kur është e pambrojtur.
Adiantum capillus-veneris arrin një gjatësi prej 15-30 centimetrash.
Në jug të Francës, barinjtë e përdorin çajin e majdanozit të egër për të kuruar ulcerimet e gojës së bagëtive. Navahot e zonës së Kayenta-s në Arizona e përdorin atë çaj për disa pickime insektesh.
Adiantum capillus-veneris, majdanozi i egër apo fieri i krojeve, është një specie fieresh e gjinisë Adiantum me shtrirje në gjithë botën. Kultuivohet si fierishte kopshtesh dhe si bimë vazoje.
Ko e ʻuluʻi-tāupoʻou ko e fuʻu ʻakau siʻi ia. ʻOku ne fakafanau ngāueʻaki he tengaefuefu. ʻOku ʻikai tatau mo e tāupoʻou, ko e lautengaʻitaha ia.
Ko e ʻuluʻi-tāupoʻou ko e fuʻu ʻakau siʻi ia. ʻOku ne fakafanau ngāueʻaki he tengaefuefu. ʻOku ʻikai tatau mo e tāupoʻou, ko e lautengaʻitaha ia.
Το αδίαντο είναι βότανο λεπτοφυές με πλούσιο φύλλωμα, καθώς και φαρμακευτικές ιδιότητες.
Η ονομασία του βοτάνου προέρχεται από το ότι δε μουσκεύεται μέσα στο νερό. Η λατινική ονομασία του είναι Adiantum capillus-veneris, δηλαδή αδίαντο ή "κόμη της Αφροδίτης", η οποία σύμφωνα με το μύθο ξεπρόβαλε μέσα από τους αφρούς της θάλασσας με στεγνά μαλλιά. Στα ελληνικά συναντάται με διάφορες ονομασίες: πολυτρίχι, σκορπίδι, καλλίτριχον, μαλλόχορτο, κόμη της Αφροδίτης, βροντοτρίχι, πηγαδόχορτο, ψαλιδόχορτο κ.ά.
Είναι ποώδης φτέρη και εμφανίζεται σε διάφορα είδη, ορισμένα από τα οποία καλλιεργούνται ως διακοσμητικά. Το μήκος της φτάνει τα 40 εκατοστά και έχει οριζόντιο ρίζωμα. Έχει φύλλα σύνθετα που το μήκος τους φτάνει έως και τα 60 εκατοστά. Το χειμώνα είναι ανθεκτικά και διαθέτουν καστανόμαυρους μίσχους με λέπια στη βάση. Τα φύλλα είναι ελασματοειδή σε πράσινο χρώμα, με ελαφρά σχισίματα στις άκρες. Φυτρώνει κοντά σε πηγές, σε σχισμές βράχων, σε τοιχώματα πηγαδιών, σε υγρές περιοχές κοντά στη θάλασσα και γενικά σε περιοχές που υπάρχει άφθονο νερό.
Το αδίαντο χρησιμοποιείται ως αντιβηχικό, αντιπυρετικό, τονωτικό, καταπραϋντικό, καθαριστικό, ψυκτικό, εφιδρωτικό. Ακόμα, δρα ως μαλακτικό για τις παθήσεις του αναπνευστικού συστήματος. Βοηθάει στην ψαμμίαση, στον ξηρό βήχα, την καταρροή, την περιφερειακή κυκλοφορία του αίματος και στον εγκέφαλο. Συνδυάζεται με αγριάδα, φούντες καλαμποκιού και άλλα διουρητικά φυτά.
Έχει καρδιοτονωτικές ιδιότητες και δρα θετικά σε κυκλοφοριακά προβλήματα στα άκρα, στον εγκέφαλο και στις αρρυθμίες. Το έγχυμά του είναι ωφέλιμο στη βρογχίτιδα, στα κρυολογήματα και τη φαρυγγίτιδα. Χρησιμοποιείται ως αποτοξινωτικό σε προβλήματα αλκοολισμού. Οι θεραπευτικές του ιδιότητες βρίσκονται κυρίως στα φύλλα. Το εξωτερικό των φύλλων του χρησιμοποιείται σε σκευάσματα για την πιτυρίδα ή ως τονωτικό των μαλλιών.
Επίσης βοηθά και στην καταπολέμηση της κύστης κόκκυγος.
Μερικές φτέρες περιέχουν καρκινογόνες ουσίες. Επίσης περιέχουν ένα ένζυμο, το οποίο απορροφά τις βιταμίνες του συμπλέγματος Β. Σε μεγάλες ποσότητες το ένζυμο αυτό, προκαλεί σοβαρό πρόβλημα υγείας, ενώ σε μικρές ποσότητες δεν είναι επικίνδυνο για ανθρώπους που έχουν μία σωστή διατροφή, πλούσια σε βιταμίνη Β.
Το συγκεκριμένο ένζυμο μπορεί να καταστραφεί με το μαγείρεμα ή την αποξήρανση του φυτού. Συνεπώς, είναι ασφαλέστερο αν αποξηρανθεί και έχει καλύτερα αποτελέσματα αν χρησιμοποιηθεί φρέσκο.
Το αδίαντο είναι βότανο λεπτοφυές με πλούσιο φύλλωμα, καθώς και φαρμακευτικές ιδιότητες.
Adiantum capillus-veneris, the Southern maidenhair fern, black maidenhair fern, maidenhair fern,[3] and venus hair fern, is a species of ferns in the genus Adiantum and the family Pteridaceae[4] with a subcosmopolitan worldwide distribution. It is cultivated as a popular garden fern and houseplant.[5]
Adiantum capillus-veneris is native to the southern half of the United States from California to the Atlantic coast, through Mexico and Central America, to South America. It is also native to Eurasia, the Levant in Western Asia, and Australasia.[5][6][7] There are two disjunct occurrences in the northern part of North America: at Cascade Springs in the Black Hills of South Dakota and Fairmont Hot Springs, British Columbia. In both instances, the warm microclimate created by hot mineral springs permits the growth of the plant far north of its normal range. It is similar in Zvonce spa resort (Звоначка Бања, Zvonačka Banja), near Pirot in Serbia, where hot mineral springs provide adequate heat and humidity for the survival of this species.[8]
It is found in temperate climates from warm-temperate to tropical, where the moisture content is high but not saturating, in the moist, well-drained sand, loam or limestone of many habitats, including rainforests, shrub and woodlands, broadleaf and coniferous forests, and desert cliff seeps, and springs. It often may be seen growing on moist, sheltered and shaded sandstone or limestone formations, generally south-facing in the southern hemisphere, north-facing in the north, or in gorges.[5] It occurs throughout Africa in moist places by streams.[9] On moist sandstone cliffs it grows in full or partial shade, even when unprotected.[10]
Adiantum capillus-veneris grows from 6 to 12 in (15 to 30 cm) in height; its fronds arising in clusters from creeping rhizomes 8 to 27.5 in (20 to 70 cm) tall, with very delicate, light green fronds much subdivided into pinnae 0.2 to 0.4 in (5 to 10 mm) long and broad; the frond rachis is black and wiry.[5][7]
Adiantum capillus-veneris is cultivated and widely available around the world for planting in natural landscape native plants and traditional shade gardens, for outdoor container gardens, and commonly as an indoor houseplant.
Adiantum × mairisii is a winter hardy hybrid of Adiantum capillus-veneris with another species, which is likely to be one of Adiantum raddianum, Adiantum aethiopicum, or Adiantum cuneatum.[11]
As a houseplant, Adiantum capillus-veneris requires filtered light and very humid conditions. It should be grown in soil rich in organic matter and should be watered frequently but lightly, to keep the roots damp but not drenched. The temperature should not fall below 12 °C (54 °F). It is propagated by dividing, making sure each clump has a section of rhizome.[12]
The fern is listed as an endangered species in North Carolina (as southern maidenhair-fern) and threatened species in Kentucky (as venus hair fern), due to loss of Appalachian habitat.
This plant is used medicinally by Native Americans. The Mahuna people use the plant internally for rheumatism,[13] and the Navajo people of Kayenta, AZ use an infusion of the plant as a lotion for bumblebee and centipede stings.[14] The Navajo people also smoke it or take it internally to treat mental illness.[14]
In the traditional medicine of Iran, frond infusion of Adiantum capillus-veneris is used for jaundice therapy.[15]
Adiantum capillus-veneris, the Southern maidenhair fern, black maidenhair fern, maidenhair fern, and venus hair fern, is a species of ferns in the genus Adiantum and the family Pteridaceae with a subcosmopolitan worldwide distribution. It is cultivated as a popular garden fern and houseplant.
Adiantum capillus-veneris (culantrillo de pozo), sinónimo: Adiantum pedantum L, es una especie de helecho del género Adiantum.
Es un pequeño helecho vivaz que alcanza los 10-40 cm. de altura. Con peciolo recto y fronda finamente pinnada con peciolo negro.
Tiene una distribución cosmopolita, es nativo del oeste y sur de Europa, África, Norteamérica y Centroamérica. Frecuente en muros, grutas y orillas de arroyos. Se cultiva comúnmente como planta ornamental.
Trachypteris capillus-veneris fue descrita por Carlos Linneo y publicado en Species Plantarum 2: 1096. 1753.[4]
Adiantum: nombre genérico que proviene del griego antiguo, que significa "no mojar", en referencia a las hojas, por su capacidad de arrojar el agua sin mojarse.
capillus-veneris: epíteto
Ácido gálico y tánico, principios amargos, goma, trazas de aceite esencial, abundantes mucílagos, flavonoides.[5]
Es un excelente demulcente, con efecto antiinflamatorio, béquico, mucolítico y expectorante.[cita requerida] Sirve como desintoxicante en casos de etilismo, galactógeno, antifurfuráceo, según autores diaforético. Astringente, emoliente, diurético, emenagogo.[cita requerida] Indicado para faringitis, bronquitis, catarros, asma. Cistitis, uretritis. En uso tópico se usa en: dermatitis, estomatitis, gingivitis, parodontopatías, vulvovaginitis.[cita requerida]
Se usan las sumidades aéreas (frondes). Se recolecta en junio y julio.
Aviso médico
Como sustituto del té. Desde la Grecia antigua se usó para combatir la caída del cabello, triturado y mezclado con aceite o vinagre.
Adiantum capillus-veneris (culantrillo de pozo), sinónimo: Adiantum pedantum L, es una especie de helecho del género Adiantum.
Juusadiantum (Adiantum capillus-veneris) on adiantumiliste sugukonda adiantumi perekonda kuuluv sõnajalgtaim.
Ta on levinud kõikides soojade kliimaga paikades maailmas, enamasti parasvöötmest kuni troopilise kliimaga aladeni, kus on kõrge õhuniiskus: Lõuna-Euraasias, Põhja-Aafrikas ning Lõuna- ja Kesk-Ameerikas. Euroopas võib teda leida Vahemere maadest Alpide lõunaosa ja Lõuna-Inglismaani.
Juusadiantum kasvab niiskes ja varjulisel liivasel pinnasel, liivsavil või lubjakivil paljudes kasvukohtades, sealhulgas vihmametsas, võsamaal, laialehistes- ja okasmetsades ning kaljudel, sageli jõgede või järvede astangutel. Sobivas kasvukohas kasvab arvukalt.
Juusadiantum kasvab 15–30 cm kõrguseks. Lehed, need meenutavad mõneti hõlmikpuulehti[1], on kaheli-kolmetised, pikkus kuni 50 cm. Juusadiantumi värskeid või kuivatatud lehti juusadiantumi ürti (Capilli veneris herba), harvemini koos juurikate ja juurtega, on kasutatud rahvameditsiinis.
See on vastupidav ilutaim, mis sobib ka niiskesse jahedasse ruumi.[2]
Juusadiantum (Adiantum capillus-veneris) on adiantumiliste sugukonda adiantumi perekonda kuuluv sõnajalgtaim.
Ta on levinud kõikides soojade kliimaga paikades maailmas, enamasti parasvöötmest kuni troopilise kliimaga aladeni, kus on kõrge õhuniiskus: Lõuna-Euraasias, Põhja-Aafrikas ning Lõuna- ja Kesk-Ameerikas. Euroopas võib teda leida Vahemere maadest Alpide lõunaosa ja Lõuna-Inglismaani.
Juusadiantum kasvab niiskes ja varjulisel liivasel pinnasel, liivsavil või lubjakivil paljudes kasvukohtades, sealhulgas vihmametsas, võsamaal, laialehistes- ja okasmetsades ning kaljudel, sageli jõgede või järvede astangutel. Sobivas kasvukohas kasvab arvukalt.
Juusadiantum kasvab 15–30 cm kõrguseks. Lehed, need meenutavad mõneti hõlmikpuulehti, on kaheli-kolmetised, pikkus kuni 50 cm. Juusadiantumi värskeid või kuivatatud lehti juusadiantumi ürti (Capilli veneris herba), harvemini koos juurikate ja juurtega, on kasutatud rahvameditsiinis.
See on vastupidav ilutaim, mis sobib ka niiskesse jahedasse ruumi.
Garaizka arrunta (Adiantum capillus-veneris) Pteridaceae familiako iratze-mota da, iparralderako horma ospeletan hazten dena. Hosto-txortenak mehe luzeak, kolorez beltzak izaten ditu, ilearen antzekoak, puntan hosto-txiki berde biribil asko dutenak. Kareki ugariko lurra den leku hezeetan hazten da, zingira bazterretan eta ura darien harkaitzetan batez ere. Tropikoko eta beste eskualde epeletako lurraldeetan ere hazten da. Jarabea egiteko, eta herri sendagintzan eztula sendatzeko erabiltzen da.[1]
Artikulu hau biologiari buruzko zirriborroa da. Wikipedia lagun dezakezu edukia osatuz. Garaizka arrunta (Adiantum capillus-veneris) Pteridaceae familiako iratze-mota da, iparralderako horma ospeletan hazten dena. Hosto-txortenak mehe luzeak, kolorez beltzak izaten ditu, ilearen antzekoak, puntan hosto-txiki berde biribil asko dutenak. Kareki ugariko lurra den leku hezeetan hazten da, zingira bazterretan eta ura darien harkaitzetan batez ere. Tropikoko eta beste eskualde epeletako lurraldeetan ere hazten da. Jarabea egiteko, eta herri sendagintzan eztula sendatzeko erabiltzen da.
Neidonadiantumi eli neidonhiussaniainen (Adiantum capillus-veneris) on Euroopassa Atlantin rannikolla ja Välimeren alueella tavattava hento saniainen. Kasvin varsi on ohut ja suikertava. Mustanruskeiden ruotien päissä ovat lehdet, joiden lehdykät ovat suippotyviset ja halkihaaraisesti suonittuneet. Itiöpesäkkeet sijaitsevat lehtien laidoilla taaksekääntyneiden laitojen alla.[2]
Neidonadiantumi eli neidonhiussaniainen (Adiantum capillus-veneris) on Euroopassa Atlantin rannikolla ja Välimeren alueella tavattava hento saniainen. Kasvin varsi on ohut ja suikertava. Mustanruskeiden ruotien päissä ovat lehdet, joiden lehdykät ovat suippotyviset ja halkihaaraisesti suonittuneet. Itiöpesäkkeet sijaitsevat lehtien laidoilla taaksekääntyneiden laitojen alla.
Adiantum capillus-veneris
La Capillaire de Montpellier, ou Capillaire cheveux de Vénus (Adiantum capillus-veneris), est une fougère pérenne de la famille des Pteridaceae.
Cette fougère possède un rhizome rampant d'où partent de fins pétioles brillants, de couleur brun sombre. Les frondes sont délicates, bipennées. Chaque pinnule oscille au sommet d'un pétiole secondaire ; elle est glabre et en forme d'éventail. Sa bordure est régulièrement crénelée.
Certaines pinnules sont fertiles : sur leur face inférieure, près des bordures, apparaissent des sores. La bordure repliée de la pinnule tient lieu d'indusie. La sporulation a lieu au printemps ou en été. Le mode de dissémination des spores est anémochore.
Europe, Asie, Afrique, Amérique, Océanie.
Cette fougère cosmopolite est thermophile. C'est une plante appartenant à la flore subméditerranéenne (On la trouve par exemple sur le Roc de Chère en Haute-Savoie). Fréquente en région méditerranéenne continentale et en Corse ; se retrouve dans une grande partie de la moitié sud de la France ; rare et uniquement littorale en Bretagne[1].
La Capillaire de Montpellier pousse le long de parois ombragées et humides.
En Europe, elle est considérée comme caractéristique de l'association végétale Adiantetalia (falaises continentales humides méditerranéennes)[2].
Au Canada, seules deux populations subsistent, à la faveur de la présence de sources d'eau chaude leur apportant chaleur et humidité. Ces deux populations sont déclarées comme étant « en voie de disparition »[3].
Selon l'ethnobotaniste François Couplan[4], la partie aérienne de cette capillaire, bien qu'amère, a autrefois servi, en Europe, à fabriquer des infusions.
Elle entrait aussi dans la composition du sirop de capillaire, lequel servait aussi à réaliser des boissons dites (« bavaroises »), à base de lait et de sirop de capillaire, additionnées d'infusion de thé, de café ou de chocolat, très en vogue au XVIIIe siècle.
En Bosnie ses frondes étaient mangées cuites, ou crues en salade[4].
En Amérique du Nord, une espèce proche et locale (Adiantum pedatum) servait à faire un thé et un sirop.
Les frondes de cette espèce sont taniques et contiennent du mucilage, ainsi qu’une huile essentielle et des substances amères, expectorant émolient est citée dans la liste des plantes utilisées en phytothérapie pour les problèmes de voies respiratoires.
Le sirop de capillaire était autrefois utilisé pour ses vertus pectorales.
Comme plante décorative, elle peut être cultivée, dont sous serre.
L'espèce n'est pas considérée comme étant menacée. En 2021 elle est classée Espèce de préoccupation mineure (LC) par l'UICN.
Toutefois localement l'espèce peut se raréfier: elle est considérée Quasi menacée (NT), proche du seuil des espèces menacées ou qui pourrait être menacée si des mesures de conservation spécifiques n'étaient pas prises, dans la région Bretagne ; elle est considérée Vulnérable (VU) en Pays de la Loire ; elle est en Danger-critique (CR) en Auvergne ; en Danger (EN) à Mayotte et Franche-Comté.
En France, elle est protégée dans les régions Limousin, Pays de la Loire, Bretagne, Franche-Comté[5].
Feuillage d'une Capillaire de Montpellier.
Dans le calendrier républicain français, le 28e jour du mois de ventôse est officiellement dénommé jour de la Capillaire (généralement les 18 mars du calendrier grégorien).
Adiantum capillus-veneris
La Capillaire de Montpellier, ou Capillaire cheveux de Vénus (Adiantum capillus-veneris), est une fougère pérenne de la famille des Pteridaceae.
A capilaria[1] ou cuadrillo[2] (Adiantum capillus-veneris L.) é un fento do xénero Adiantum da familia Pteridaceae. Aparece en zonas temperadas e tropicais de todo o mundo. Medra nas catro provincias galegas.
O nome específico capillus -veneris vén do latín capillus, -i = cabelo, cabeleira; Venus, -eris = Venus, logo cabelo de Venus. O nome vulgar galego: capilaria, ten a mesma etimoloxía.
As follas deste fento compáranse cos pelos dunha fermosa cabeleira, empregándose asemade na antigüidade para o coidado do cabelo, pois tíñase a crenza de que as plantas eran medicinalmente boas para as afeccións do órgano ao que se asemellan.
Adiantum capillus-veneris foi descrita por Carl von Linné e publicado e Species Plantarum en 1753.
A planta recibe diferentes nomes comúns en galego como:
É un fento miúdo vivaz provisto dun rizoma rastreiro densamente cuierto de páleas estreitas e acastañadas do que xorden frondes de (3) 10 – 30 (40) cm de lonxitude. O pecíolo é igual ou lixeiramente máis curto que a lámina, de cor parda escura con tons avermellados ou negro. A lámina é de aparencia feble e delicada, de contorna oval ou ovada lanceolada, 1 – 3 pinnatisectas. As pínnulas teñen un peciólulo das mesmas características ca o pecíolo; as fértiles son flabeladas e teñen o ápice irregularmente lobulado; as estériles teñen forma de cuña e a súa marxe é máis ou menos serrada. As pínnulas presentan un fino sistema de veas que se ramifica dicotomicamente até a marxe. Os soros están protexidos polas dobreces lobuladas do ápice (a xeito de falso indusio) das pínnulas e teñen forma rectangular ou de ril, formados por 2 – 10 fileiras de esporanxios, cunha tonalidade castaña. Esporas tetraédricas – globosas, triletas, escuras e verrugosas.
En zonas temperadas e tropicais de todo o mundo. Aparece nas 4 provincias galegas.
Este fento é característico de paredes polas que escorre a auga, moi frecuentemente ligado ao goteo das rochas porosas calcarias. Vai entre o nivel mar e os 1500 m de altitude. Clase: Adiantea capilli-veneris. Comunidades formadas esencialmente por comunidades brio-pteridofíticas que colonizan cantís, muros e penedos enchoupados de augas carbonatadas que precipitan sobre os restos orgánicos, polo que en ocasións forman sedimentos calcarios. Ademais da capilaria é característica destes ecosistemas: Pinguicula grandiflora subsp. grandiflora.
Require penumbra e calor. Medra principalmente no piso colino principalmente. Prefire solos húmidos ou moi húmidos (indicadora de humidade) e exclusivamente básicos (pH maior de 6; indicadora de solos ricos en bases). Mellor en solos pobres nitróxeno.
O fungo Hyalopsora adianti-capilli-veneris parasita as frondes da capilaria; no envés das frondes óllanse unhas bóchegas alaranxadas que corresponden ao fungo.
Ten principios antitusíxenos e expectorantes. A capilaria empregouse dende a antigüidade coma planta medicinal, xa Dioscórides, médico, farmacólogo e botánico grego, a mencionaba nos seus escritos. Hoxe en día é pouco usada na medicina. Coma menciña natural as frondes frescas ou secas sábese que teñen propiedades antitusíxenas, adstrinxentes, depurativas, emolientes, febrífugas, laxantes, refrixerantes, estimulantes e sudoríficas; lixeiramente expectorantes e emenagogas. Emprégase en infusión ou xarope para combater a bronquite e afeccións da gorxa e tamén no tratamento do alcoholismo e para a eliminación de lombrigas parasitas. Emprégase externamente contra as mordedelas das serpes e picadas das abellas entre outras. No Nepal emprégase coma untura aplicado na testa contra as dores da cabeza.
As frondes empréganse coma adubo en pratos doces, e secas para preparar infusións, incluso polo verán coma xaropes culinarios: cócense amodo durante varias horas e posteriormente se mesturan con azucre e o zume de froitas para preparar unha refrescante bebida.
Tamén se emprega coma planta ornamental.
A capilaria ou cuadrillo (Adiantum capillus-veneris L.) é un fento do xénero Adiantum da familia Pteridaceae. Aparece en zonas temperadas e tropicais de todo o mundo. Medra nas catro provincias galegas.
Il capelvenere (Adiantum capillus-veneris L., 1753) è una felce della famiglia delle Adiantaceae.
È una pianta alta 10-40 centimetri, geofita rizomatosa. Il rizoma è strisciante e di colore bruno-nero.
Le fronde sono leggere e delicate: a questa caratteristica si deve il riferimento alla chioma di Venere, dea della bellezza. Le foglie sono cuneiformi, lunghe 5-10 millimetri, di colore verde tenue, e si inseriscono su un sottile rachide nero e lucente.
Le spore sono prodotte in strutture specializzate, chiamate sori, poste sul lato inferiore del margine della foglia, che non presentano indusio, ma sarà la foglia stessa a ripiegare il margine fogliare a protezione degli sporangi, creando uno psudoindusio cartilagineo. Le spore vengono rilasciate nel periodo compreso tra luglio e settembre.
È una specie subcosmopolita, diffusa in Europa, Africa, Nord America[1] e America Centrale.
Il suo habitat naturale è rappresentato dai luoghi ombrosi e umidi.
Predilige i terreni calcarei vicino alle cascate, all'imboccatura delle grotte, nei pozzi. Vegeta a quote comprese tra 0 e 1.500 metri.
Spesso coltivata per la bellezza delle sue foglie, è una pianta molto delicata ed esigente. Come tutte le felci richiede luce diffusa e non ama i raggi diretti del sole. Le annaffiature dovranno essere abbondanti in estate, più limitate durante il periodo invernale, in misura sufficiente a mantenere il terreno costantemente umido. Si riproduce per suddivisione dei cespi.
La sua predilezione per i luoghi poco luminosi l'ha portata ad essere consacrata a Plutone.
Nella mitologia è una pianta legata alle ninfe delle acque. Teocrito racconta che la pianta si trovava, tra altre, presso la fonte ove Hylas, uno degli Argonauti, si recò per cercare l'acqua per la sua nave. Vi è anche un mito legato alla ninfa Driope. La ninfa si innamora di un ragazzo e lo rapisce in una grotta subacquea, nelle cui vicinanze cresce una pianta di Capelvenere.
Cesare Pavese nei suoi libri parla molto del Capelvenere, in quanto lo ritrovava spesso nelle grotte delle Langhe. Gabriele D'Annunzio scrive nella poesia Il Fanciullo di Alcyone: E se gli occhi tuoi cesii han neri cigli, ha neri gambi il verde capelvenere. Hermann Hesse nel romanzo Il giuoco delle perle di vetro: "Dasa obbedì di corsa e aveva in cuore l'idea del commiato poiché era l'ultima volta che scendeva alla fonte, l'ultima volta che portava la ciotola leggera dall'orlo liscio e consunto a quel breve specchio d'acqua nel quale si riflettevano il capelvenere, la volta delle fronde, e in alcuni punti luminosi l'azzuro del cielo".[2]
Il Capelvenere è stato usato, nei secoli scorsi, come sostitutivo del tè, soprattutto in Piemonte da cui il sostantivo piemontese "Capilèr", arrivato a identificare in generale qualsiasi infuso fatto con erbe aromatiche[3].
Il capelvenere (Adiantum capillus-veneris L., 1753) è una felce della famiglia delle Adiantaceae.
De bladen zijn driehoekig tot ovaal van vorm, lichtgroen gekleurd, onbehaard, dikwijls bedekt met een waslaagje, en twee- (soms drie-)voudig gedeeld. Fertiele en steriele bladen zijn praktisch gelijkvormig. De bladsteel is ongeveer half zo lang als het blad. De individuele bladslipjes zijn ruit-, wig- of waaiervormig, ongeveer even lang als breed, de voorrand niet tot ondiep ingesneden en fijn getand, aan de basis kielvormig versmald langs de steel. De nerven eindigen in de tandjes op de bladrand.
De sporenhoopjes liggen aan de toppen van de onderzijde van de bladen, onder de omgerolde bladranden. Er is geen dekvliesje. De sporen zijn rijp in de lente tot de zomer.
Het echt venushaar komt voor op vochtige kalkrotswanden op halfbeschaduwde of open plaatsen, zoals in rotsspleten en op kliffen langs rivieren en watervallen. Ook op oude, kalkrijke en vochtige muren. Op geschikte plaatsen kan het venushaar grote oppervlaktes bedekken.
Het echt venushaar is wereldwijd verspreid over subtropische en tropische streken. In Europa komt de plant voor in het Middellands Zeegebied tot aan de Alpen.
Hij is in België heel uitzonderlijk gevonden op oude muren, zoals in het dominicanenklooster in Antwerpen.
Het echt venushaar heeft in Europa, buiten Portugal en de Azoren, geen nauwe verwanten.
Verwarring met andere varens is nauwelijks mogelijk, tenzij met het fijn venushaar (Adiantum raddianum), een soort die soms als kamerplant wordt gehouden. Het duidelijkste verschil zijn de nerven van het echt venushaar, die in de tandjes op de bladrand eindigen, terwijl die van het fijn venushaar tussen de tandjes eindigen
De bladen zijn driehoekig tot ovaal van vorm, lichtgroen gekleurd, onbehaard, dikwijls bedekt met een waslaagje, en twee- (soms drie-)voudig gedeeld. Fertiele en steriele bladen zijn praktisch gelijkvormig. De bladsteel is ongeveer half zo lang als het blad. De individuele bladslipjes zijn ruit-, wig- of waaiervormig, ongeveer even lang als breed, de voorrand niet tot ondiep ingesneden en fijn getand, aan de basis kielvormig versmald langs de steel. De nerven eindigen in de tandjes op de bladrand.
De sporenhoopjes liggen aan de toppen van de onderzijde van de bladen, onder de omgerolde bladranden. Er is geen dekvliesje. De sporen zijn rijp in de lente tot de zomer.
Adiantum capillus-veneris L.
El capilèr a l'é na fèles àuta dai 20 a jë 70 centim. Soe feuje a son a forma 'd cun-i e a soa grassia a l'é dovù 'l nòm an italian capelvenere.
A chërs ant ij pòst ùmid e sombr e a patiss la lus, specialment cola direta dël sol.
Ëdcò Cesare Pavese ant ij sò lìber a parla dij capilèr ch'a chërsìo davzin a le balme dle Langhe.
Sò nòm a ven soens dovrà an general për qualsëssìa decòt. Sossì përchè st'erba-sì a l'é stàita dovrà, ant ël passà, coma sostitutiv del té, quand che 'l té a l'era motoben costos.
Gibelli, Luciano (1999). Dnans ch'a fassa neuit. Turin: Priuli & Verlucca. ISBN 88-8068-113-3.
Adiantum capillus-veneris L.
Niekropień właściwy (Adiantum capillus-veneris) – gatunek paproci z rodziny adiantowatych. Taką polską nazwę podaje Krytyczna lista roślin naczyniowych Polski[2], jednak częściej gatunek ten znany jest pod nazwą adiantum właściwe, a. rozwichrzone., a. włosy Wenery. Ta ostatnia nazwa jest dosłownym tłumaczeniem nazwy łacińskiej. Jest szeroko rozprzestrzeniony na świecie. Występuje w zachodniej Azji, w południowej Europie, Afryce i w obydwu Amerykach[3]. W Polsce jest czasami uprawiany jako roślina doniczkowa, czasami dziko rośnie jako efemerofit.
Niekropień właściwy (Adiantum capillus-veneris) – gatunek paproci z rodziny adiantowatych. Taką polską nazwę podaje Krytyczna lista roślin naczyniowych Polski, jednak częściej gatunek ten znany jest pod nazwą adiantum właściwe, a. rozwichrzone., a. włosy Wenery. Ta ostatnia nazwa jest dosłownym tłumaczeniem nazwy łacińskiej. Jest szeroko rozprzestrzeniony na świecie. Występuje w zachodniej Azji, w południowej Europie, Afryce i w obydwu Amerykach. W Polsce jest czasami uprawiany jako roślina doniczkowa, czasami dziko rośnie jako efemerofit.
Adiantum capillus-veneris é uma espécie de feto do género Adiantum, família Pteridaceae.
Os seus nomes comuns são aivenca, avenca, avenca-das-fontes, avenca-de-montpellier, cabelo-de-vénus, capilária, capilária-de-montpellier ou lágrima-de-sangue.[1]
Não se encontra protegida por legislação portuguesa ou da Comunidade Europeia.
É um pequeno feto vivaz que alcança os 10-40 cm de altura. Com caule reto e fronde finamente pinada com pecíolo negro.
Possui uma distribuição cosmopolita, sendo nativo do Oeste e Sul da Europa, África, América do Norte e América Central. Frequente em muros, grutas e a junto a margens de ribeiros. É comum como planta ornamental.
É uma espécie nativa de Portugal continental, Açores e Madeira. Habita as fendas das rochas, dos poços e dos muros, em locais húmidos e sombrios.[2]
Ácido gálico e ácido tânico, traços de óleos essenciais, abundantes mucilagens, flavonóides.[3]
Actua como demulcente, possui efeito anti-inflamatório, béquico, mucolítico e expectorante.
Serve como desintoxicante em casos de embriaguez, de acção galactogoga, anti-furfurácea, segundo alguns autores diaforético. adstringente, emoliente, diurético, emenagogo.
Indicado para faringite, bronquite, catarros, asma, cistite, uretrite. Uso tópico para dermatite, estomatite, gengivite, periodontopatias, vulvovaginite.
Usado como substituto do chá. Desde a Grécia Antiga usado para combater a queda de cabelo, triturado e misturado com azeite ou vinagre.
Trachypteris capillus-veneris foi descrita por Lineu e publicada em Species Plantarum 2: 1096. 1753.[4]
Adiantum capillus-veneris é uma espécie de feto do género Adiantum, família Pteridaceae.
Os seus nomes comuns são aivenca, avenca, avenca-das-fontes, avenca-de-montpellier, cabelo-de-vénus, capilária, capilária-de-montpellier ou lágrima-de-sangue.
Não se encontra protegida por legislação portuguesa ou da Comunidade Europeia.
Adiant Venušin (lat. Adiantum capillus-veneris) alebo ľudovo Venušin vlas je papraď z čeľade krídelnicovité (Pteridaceae) alebo (podľa iných názorov) z čeľade adiantovité.[1]
Je to vždyzelená rastlina s plazivým podzemkom a perovitými listami tvaru trojuholníka na čiernej stonke. Pôvodom je zo subtropických a tropických oblastí, väčšinou rastie na vápenatých horninách v blízkosti prameňov. V chladných oblastiach môže rásť okolo termálnych prameňov.
Rastliny pôvodom zo Starého sveta (južná a západná Európa, Afrika, Ázia) majú 60 chromozómov (2n = 60), čiže sú diploidné, severoamerické majú 120 chromozómov (2n = 120), sú tetraploidné.
U nás sa pestuje v skleníkoch, znáša len slabé mrazy. Ako ohrozený a chránený druh je uvedený v Červenej knihe Ukrajiny, chránený je aj vo Švajčiarsku.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Adiant Venušin
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Adiant Venušin
Adiant Venušin (lat. Adiantum capillus-veneris) alebo ľudovo Venušin vlas je papraď z čeľade krídelnicovité (Pteridaceae) alebo (podľa iných názorov) z čeľade adiantovité.
Je to vždyzelená rastlina s plazivým podzemkom a perovitými listami tvaru trojuholníka na čiernej stonke. Pôvodom je zo subtropických a tropických oblastí, väčšinou rastie na vápenatých horninách v blízkosti prameňov. V chladných oblastiach môže rásť okolo termálnych prameňov.
Rastliny pôvodom zo Starého sveta (južná a západná Európa, Afrika, Ázia) majú 60 chromozómov (2n = 60), čiže sú diploidné, severoamerické majú 120 chromozómov (2n = 120), sú tetraploidné.
U nás sa pestuje v skleníkoch, znáša len slabé mrazy. Ako ohrozený a chránený druh je uvedený v Červenej knihe Ukrajiny, chránený je aj vo Švajčiarsku.
Venüssaçı, genellikle 30–40 cm boylarında, yaprakları uzun, ince, parlak, siyah veya kırmızımtrak-siyah saplı bir bitki. Baldırıkara olarak da adlandırılır. Yaprak parçaları açık yeşil renkli ve böbrek şeklinde olup, uç tarafları loplara ayrılmıştır.
Türkiye’de Marmara bölgesi, Karadeniz, Ege, Akdeniz bölgelerinde yetişir.
Venüssaçı, genellikle 30–40 cm boylarında, yaprakları uzun, ince, parlak, siyah veya kırmızımtrak-siyah saplı bir bitki. Baldırıkara olarak da adlandırılır. Yaprak parçaları açık yeşil renkli ve böbrek şeklinde olup, uç tarafları loplara ayrılmıştır.
Türkiye’de Marmara bölgesi, Karadeniz, Ege, Akdeniz bölgelerinde yetişir.
Середземноморський вид на північно-східній межі ареалу.
В Україні поширення охоплює Південний берег Криму (біля водоспадів Учан-Су та Джур-Джур, околиці міст Ялти та Місхора, вершини Ай-Петрі, Явлуз, Яузлар i Кастель). Вид поширений в Атлантичній Європі, Східному і Західному Середземномор'ї, на Кавказі, у Середній Азії. Зустрічається в тропічних і субтропічних районах Азії, Африки.
Вологі скелі (переважно вапнякові) та розколини, біля водоспадів, по берегах гірських річок i струмків. Формує фрагменти специфічних піонерних маловидових розріджених угруповань класу Adiantetea capilli-veneris (союз Adiantion capilli-veneris), характерних для Середземномор'я. Гігрофіт.
Популяції нечисленні. Росте у вигляді поодиноких чи невеликих куртин, що формують фрагментарні популяції, чисельність яких в останні десятиліття скоротилася.
Зменшення вологості повітря, порушення місць зростання, збирання як декоративної рослини.
Гемікриптофіт. Багаторічна папоротева рослина заввишки 20-30 см, з довгим повзучим кореневищем, формує куртини. Листки світло-зелені, тонкі, яйцевидні або яйцевидновидовжені, двічі-, тричіперисті; зимують. Черешки чорно-бурі, тонкі, блискучі. Вайї тричі пірчастороздільні, крайові сегменти округлі, яйцеподібні, зубчасті. Спори в лінійно-довгастих сорусах, розміщені вздовж кінців жилок по краю пластинок, які відгинаються донизу. Спороносить у червні-серпні. Спори розносяться вітром та водою. Розмножується спорами та вегетативно.
Збереження стабільного водного режиму, розведення в культурі. Занесений до Червоної книги України (1980, 1996, 2009). Охоронний статус — I категорія («Зникаючий»). Охороняється у природних заповідниках — Ялтинському гірсько-лісовому та Мис Мартьян. Заборонено відбір води, знищення місць зростання, збирання рослин. Слід створити заказники в місцях зростання виду.
Також занесений до Червоних книг Вірменії, Казахстану, та Дагестану і Краснодарського краю в Росії[1].
Входить до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи.
Широко культивують в ботанічних садах, приватних колекціях як кімнатну рослину.
Декоративне.
Є відмінним заспокійливим засобом, з протизапальними протикашльовими, муколітичними і відхаркувальними властивостями. Використовується для детоксикації у випадках з алкоголізмом. Підходить для лікування фарингіту, бронхіту, астми.
Adiantum capillus-veneris là một loài thực vật có mạch trong họ Adiantaceae. Loài này được L. miêu tả khoa học đầu tiên năm 1753.[1]
.JPG)
.jpg)
Adiantum capillus-veneris là một loài thực vật có mạch trong họ Adiantaceae. Loài này được L. miêu tả khoa học đầu tiên năm 1753.
Adiantum capillus-veneris L. (1753)
Синонимы Охранный статус
Адиа́нтум вене́рин во́лос[1] (лат. Adiāntum capīllus-venēris) — многолетнее травянистое растение, вид рода Адиантум семейства Птерисовые (Pteridaceae); иногда включают в семейство Адиантовые (Adiantaceae).
Один из наиболее известных декоративных папоротников. Широко культивируется в оранжереях, легко выращивается как комнатное растение.
Ареал: Атлантическая, Южная и Юго-восточная Европа, Средиземноморье, Кавказ, Закавказье, Юго-Западная и Средняя Азия, Центральная и Северная Африка[2], Южная Америка, Австралазия[3], Северная Америка (отмечен в 25 штатах США)[4]. В России — Кавказ, Черноморское побережье Кавказа[5].
Как правило, растёт в лесном поясе в тенистых влажных ущельях, преимущественно на скалах с сочащейся водой, по берегам горных ручьёв в камнях, в гротах у водопадов; предпочитает карбонатные почвы.
Довольно часто разводится в ботанических садах, выращивается как комнатное растение.
Многолетнее травянистое растение с коротким ползучим корневищем, одетым узкими, черноватыми чешуями. Высота до 60 см.
Пластинки вайи дважды-, трижды перистораздельные, длиной до 40 см, светло-зелёные, в очертании широко продолговатые, не смачивающиеся водой. Сегменты последнего порядка 2,5—3 см длиной и 1,5—2 см шириной, очень нежные и тонкие, на волосовидных черешках, в очертании обратнояйцевидно-клиновидные, с клиновидным основанием и веерообразно-лопастной верхушкой, цельнокрайные, тупые, по верхним краям дланевидно-дольчатые. Черешки листьев 10—15 (до 25) см длиной, чёрно-бурые, тонкие, глянцевитые.
Сорусы прикрыты завороченным краем вайи, продолговатые, без покрывальца. Сорусы просвечивают сквозь тонкую ткань сегмента листа, обрамляя его тёмным пунктиром. Спороносит всё лето с конца весны до начала осени.
Размножение спорами.
В растении найдены углеводы и родственные им соединения, органические кислоты и их производные, тритерпеноиды, фенолкарбоновые кислоты и их производные, флавоноиды, липиды. В листьях (вайях) содержатся стероиды (в том числе ситостерин, стигмастерин, кампестерин), проантоцианидины, липиды[6].
Декоративное растение.
На Кавказе отваром или настоем листьев моют волосы для придания им блеска[6].
Надземную часть растения применяют для отвыкания от курения. В Италии в 1962 году предложен препарат «Тосифрон», состоящий из флаваспидовой кислоты, получаемой из листьев этого папоротника. Его выпускают в виде таблеток, свечей, капель — эффективен при лечении алкоголизма, пристрастия к табаку, крепкому кофе[7][8][9].
Порошок, настой, отвар, сироп (самостоятельно и в сборах) применяют как мягчительное, отхаркивающее при болезнях дыхательных путей, жаропонижающее[6].
Листья включены в фармакопеи некоторых стран Западной Европы[6].
В индийской медицине (сырьё — в виде пасты) используют для заживления ран, сок (в смеси с мёдом) — при гастралгии, респираторных инфекциях, отвар как тонизирующее. В Средней Азии как гемостатическое. В средневековой медицине Армении использовали при желтухе, мочекаменной болезни, хронической лихорадке, при ретенции плаценты, ишиасе, сок (местно) — при злокачественных язвах, как детоксикационное при укусах бешеных собак, мазь (местно) — при болезнях глаз, скрофулёзе. В Болгарии отвар применяют при кашле, особенно у детей, отвар, мазь — в сборе — при гиперкератозе волосистой части головы; в Южной Африке курят при респираторных инфекциях[6].
Водный экстракт проявляет антибактериальную активность[6].
Отвар, настой, жидкий экстракт используют в качестве ингредиента, улучшающего вкус сиропов[6].
В народной медицине порошок, настой (самостоятельно, в сборах) — диуретическое (в эксперименте диуретические свойства не обнаружены), желчегонное, слабительное, при бронхиальной астме, отвар, сироп — при цистите, энтерите, потогонное, стимулирующее регулы, при болезнях селезёнки, опухоли селезёнки и печени; способствующее росту волос[6].
Включён в Красные книги Казахстана, Армении и Украины, а также в Красные книги следующих субъектов РФ: Дагестан[10], Краснодарский край[11].
Согласно данным The Plant List[12]
Адиа́нтум вене́рин во́лос (лат. Adiāntum capīllus-venēris) — многолетнее травянистое растение, вид рода Адиантум семейства Птерисовые (Pteridaceae); иногда включают в семейство Адиантовые (Adiantaceae).
Один из наиболее известных декоративных папоротников. Широко культивируется в оранжереях, легко выращивается как комнатное растение.
铁线蕨，學名Adiantum capillus-veneris。是蕨类植物，又名鐵絲草、少女的髮絲、鐵線草、水豬毛土。
多年生草本，高30-50厘米。根状茎匍匐；紫黑色叶柄细弱而有光泽；扇形小叶片，外缘斜圆形，浅裂；孢子囊群生叶背外缘。
因其莖細長且顏色似鐵絲，故名铁线蕨。
生于溪边和湿润的石上，中国普遍分布。
由於其畏乾燥及強烈光照，須放置到沒有陽光直射的地方養護。铁线蕨也有很多變種，如荷葉铁线蕨、腎葉铁线蕨等。
铁线蕨是鈣質土的指示植物；也是一种观赏植物；全草供药用，有疗风、消肿毒的效能。
ホウライシダ (Adiantum capillus-veneris L.) は、ホウライシダ属のシダ植物。
世界中の温帯から熱帯にかけて広く分布する。日本では四国や九州、伊豆半島などに分布するが、栽培されていたものが野生化していることもある[1]。
常緑性で、根茎は短く這い、黒褐色の茎をのばす[2]。茎の長さは15cmほどで、茎には切れ込みのある扇形をした小葉が互い違いにつく。ソーラスは葉縁の一部が折れ返ったところにつく。
岩などに固着して生育していることが多い。
ホウライシダはその形態の美しさから鑑賞価値が高く、他のホウライシダ属の各種とともに観賞用に栽培されることがある。その際には、総称として属名のアジアンタムで呼ばれることもある。栽培はそれほど容易ではなく、排水や保水の良い用土、適切な湿度調整などが求められる[3]。
この項目は、植物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（プロジェクト:植物／Portal:植物）。
봉작고사리는 비고사리과 또는 봉의꼬리과에 속하는 양치식물의 한 종이다.
봉작고사리의 학명은 Adiantum capillus-veneris L.이다. 종명은 비너스의 머리털이라는 의미인데, 프랑스어 일반명 Capillaire cheveux de Vénus,[1] 독일어 일반명 Frauenhaarfarn, 영어 일반명 maidenhair fern 등은 모두 비슷한 의미를 담고 있다.
고사리를 포함한 양치식물의 분류 체계는 근래에 계통발생학적 연구들이 새롭게 이루어짐에 따라 많은 변동이 있었다. 이런 최근 연구결과에 따르면 봉작고사리는 국가생물종지식정보시스템이 비고사리과 (Lindsaeaceae)[2]로 제시하고 있는 것과는 달리 봉의꼬리과에 속하는 일엽아재비아과(Vittarioideae)[3]에 속하는 것으로 제안되고 있다.
열대에서 난대지방에 걸쳐 번성하며 한국에도 자생한다. 주로 물기가 많고 그늘진 곳에서 자란다.
다년생의 상록 초본이다. 높이는 15-30cm 가량으로 자란다. 잎은 뿌리줄기로부터 무리지어 자라나며 밝은 녹색을 띈 여러 개의 우상 복엽으로 갈라진다. 잎 줄기는 검거나 흑갈색을 띈다.[4] 봄부터 여름에 걸쳐 잎 뒷면 가장자리의 포자낭에서 포자를 형성하며 바람에 의해 흩어진다.[5]
봉작고사리는 기름, flavonoid, 당류 및 tannin 등을 함유한다.[6]
봉작고사리는 가래와 기침의 진정 작용이 있어 동서양을 막론하고 전통적으로 만성기관지염에 사용되었다.[7] 끓여 음료로 만들거나 술에 담가서 복용한다.[8]
유럽에서는 문학작품에서도 볼 수 있듯이[9] 약용 외에 일상 음료에도 사용되었으며, 18-19세기에는 카필레르 시럽을 우유나 차나 커피 혹은 초컬릿에 첨가하여 마시는 것이 많이 유행했다.[10]
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.JPG)
.jpg)
